Роман Квант - Покарання

Власне, ми наковталися дивних пігулок, що викликали особливі галюциногені відчуття, від яких людина впадала в глибокий транс. Один юнак, що належав до молодіжної субкультури емо, перейшов усі дозволені границі. Через деякий час після прийому психоделіків, Захар почав себе дуже дивно поводити. Він підняв руки до неба, наче новоспечений великий пророк усіх часів та народів, та почав руками ніби щось підтримувати, потроху осідаючи на землю. Здалеку могло здатися, що він тримає якийсь важкий предмет і під його вагою ледве стоїть на ногах. Але насправді він нічого не тримав і виглядав не просто кумедно чи смішно, а навіть дивно і божевільно.

— Що ти робиш? — здивовано спитав я, теж поринувши у нірвану, але частина свідомості ще зберігала рештки глузду та здорового погляду на реальність.

Захар повільно до нас обернувся із переляканим обличчям, наче побачив перед собою вурдулака.

— Чуваки! — несамовито заволав він. — Шо ви всі втикаєте, як задроти. Допоможіть мені! Зверху тисне!

— Хто тисне? — не зрозуміли ми усі.

— Небо. Я підпираю його руками, а небо тисне. Скоро воно впаде на землю і нам гаплик! Допоможіть!

— Ти чого! Оце впіймав глюк! Тебе конкретно глючить!

— Нє, небо падає. А-а-а! Тримайте!

Захар почав кричати і намагався міцно тримати руками повітря. Аж потім не витримав і впав, відключившись на деякий час. В слід за цим ми реготали, як божевільні психи у відповідних закладах.

Я виходжу з під’їзду будинку в простори теплої, ранньої, як юнацьке кохання осені, що байдуже мене зустрічає. Сонце дуже тепле, розпечене, як сталь кольору апельсина; помаранчевий палаючий диск розкидав навколо свої довжелезні промені, що досить активно мене гріють, запалюють останні іскорки оптимізму, що сиротливо згасають, але ще тліють, жевріють в самих віддалених куточках, в заплутаному багаточисленними перехресними шляхами лабіринті душі. Вітер, немов хоче привернути до себе увагу: легко, ненав’язливо шумить у вухах і трохи заспокоює своїм прохолодним доторком.

Я зробив кілька кроків від дому і зупинився, щоб запалити цигарку. Зробивши кілька затяжок, я звично розслабляюся і відчуваю, що так і повинно бути завжди. Все легко і приємно. Без зайвих обмежень. Без установлених в суспільстві стереотипів поведінки. Без магії натовпу.

Існує лише я і мій величезний, безмежний, як безодня океану, і утопічний внутрішній світ. Це — квінтесенція мого існування. Це — нульова точка, стартова лінія, від якої я рухаюся вперед.

Все інше не має значення.

Трохи подумавши, я прийняв рішення їхати в паб маршруткою, а не власним авто. Це — зважене, універсальне рішення. Випивши нечисленну кількість пива, я не в змозі буду нормально їхати за кермом і ще сподіватися при цьому не потрапити в аварію. Отже, рішення прийнято.

За двадцять хвилин я перемістився зовсім в іншу площину реальності, тільки значно повільніше, ніж це роблять у фантастичних фільмах про телепортацію. Але і таке переміщення мене влаштовувало, щоб я дістався до мети. А вже опинившись у потрібному мені місці, я звичним рухом направився до пабу, що розташовувався серед різноманітних супермаркетів, автосалонів та залів ігрових автоматів. Щодо останніх, то їх неонові, такі яскраві, різнокольорові та привабливі написи майже кожні сто метрів мерехтіли дуже спокусливо. Ті хто спокусилися нагадували алкоголіків: мовляв, це був останній раз, більше не повториться.

Власне, Юрка я помітив за столиком на вулиці, що сидів серед відкритого неба і терпляче чекав на мене. За останній час, поки ми не бачилися, він трохи змінився: погладшав, відростив бороду і став більш заклопотаним справами на роботі. Від недавньої безтурботності, що була ще в студентські часи, майже не залишилося сліду.

Я підійшов до столика, за яким він сидів, поглядаючи на попелясту смугу горизонту, і ми поздоровалися, обмінявшись рукопотисканням. На останніх світлинах, коли ми отримували диплом, його обличчя випромінювало таку надзвичайну життєву енергію, якій навіть я міг позаздрити. А зараз не було того студентського запалу. Його цілком та повністю поглинула робота, як пітьма поглинає світло і життєвих сил вистачало хіба що на розміряне існування.

— Ну як там в тебе справи? — спитав Юрко через деякий час, коли ми вже замовили чудову піцу з грибами та запивали її прохолодним пивом.

Я намацав в кишені джинсової куртки пачку «Вінстон» і витяг одну сигарету.