Роман Квант - Покарання

— Вибачте, це я винен. Не помітив, коли ви вийшли на дорогу. Якщо так сталося, то я готовий прямо зараз відвести вас до лікарні і все оплатити.

Це я хотів робити менше всього, але поступити як підла тварюка, звісно, не міг та не мав на це жодного права. Тим паче за це в мене могли відібрати водійські права на довгий термін. Тому я був дуже тактичним, обережним та дипломатичним у розмові з незнайомкою.

— Ні це із-за мене все сталося. Я не уважно переходила дорогу, замріялася.

Ну от, ще й виправдовуватися буде! Це ж мені треба за це відповідати.

— От чорт, нога болить! — її прекрасні риси обличчя знову перетворилися у суцільну маску болю та відчаю.

— Давайте я вам допоможу.

Я підійшов ближче і простяг руку, допомагаючи дівчині підвестися з асфальту, щоб стати на ноги. Спідниця в неї була дуже коротенька і в якусь зовсім несподівану мить, перед моїми очима виникла біла смужка трусиків, з під яких виднілася не загоріла, спокуслива, як плід з дерева молода дівоча плоть. За інших більш приємних обставин, це мене дуже сильно збуджувало, але зараз в такій ситуації, це лише трохи схвилювало. Не більше.

На превелике везіння, в неї не було нічого зламаного, бо дівчина стояла на обох ногах, а коліно було лише розбито до крові. Невеличка подряпина і все. Отже, їй страшенно повезло. А ще більше повезло мені. Трохи стривожена, дівчина обтрушувала свої лахи від залишків бруду. Я мовчки за цим спостерігав, дивуючись, як страх поступився місцем незначній розгубленості.

— Дякую, — вона подарувала мені короткий, ввічливий погляд, але і цього вистачило, щоб я почав відчувати до цієї слабкої, прекрасної статі симпатію.

Після ледве не смертельного наїзду, адреналін у крові перевищив норму в кілька десятків разів і я тепер готовий був нею конкретно цікавитися.

— Ой! А де моя сумочка? — розгублено спитала мене нова знайома (точніше, незнайома, бо я ще не знав її ім’я. Та це можна було виправити).

Я озирнувся по сторонам і запримітив чорну, шкіряну, дамську сумочку, що лежала в кількох метрах від автомобіля. Нахилившись, я обережно підняв її і віддав дівчині. В цю мить про себе нагадала нікотинова залежність і я витяг з пачки цигарку. Повільно затягнувся. Це хоча трохи заспокоювало мої напружені, як струна скрипки нерви. Після кількох глибоких затяжок, я став більш толерантно і стоїстично сприймати все, що сталося. Тим паче, ситуація зараз повернулася в кращу сторону.

— Може вас все-таки варто відвезти до лікарні? — спитав я, пускаючи отруйний дим в свіже повітря.

Навіть, якщо фізичних травм їй довелося уникнути, то незнайомка може мати психологічну травму, яка може призвести до непередбачених наслідків.

— Дякую, не треба. Я просто злякалася і все… Мені дуже пощастило… А можна сигарету мені? Я дуже сильно нервуюся…

— А ви впевнені, що добре себе почуваєте? — поцікавився я, уважно задивившись на її юне, ніжне, витончене та досконале обличчя — автентичне обличчя ідеалу всесвітньої краси.

— Звісно. Я вже доросла, щоб вирішувати курити мені чи ні, — вона не зводила з мене своїх блакитних очей, коли казала ці слова.

Я знизив плечима і дав запалити дівчині. Про флягу наповнену коньяком навіть казати не збирався, бо алкоголь в такій стресовій ситуації може їй лише зашкодити. Вона сильно затягнулася і кілька разів закашляла. Я зрозумів, що вона ніколи раніше не палила, але нічого не сказав про це. Просто тактично мовчав і спостерігав за тим, як дівчина палить.

— Господи! Якою я дурепою виглядаю у ваших очах!

— Чому це? — щиро здивувався я.

— Тому що це дуже безглуздо так себе вести. Спочатку я замріялась, коли йшла по дорозі. Потрапила майже під колеса машини, але чудом залишилася живою. Зараз сильно переживаю… Вперше в житті закурила. Ну… до цього курила тільки на випускному вечорі. Одним словом, все якось дивно виходить. Що ви про мене подумаєте? Господи! Мені просто дуже соромно так…

— Вам немає чого соромитися.

— Ні, є! — вона уважно і серйозно на мене дивилася, десь хвилину не відриваючи погляд. — Стривайте! Невже це ви?

— В якому сенсі? — щиро здивувався я.

— Невже ви… ви Остап Дорошенко? Популярний український письменник? — вражено спитала дівчина.

В ту мить її зволожені очі блищали від збудження, цікавості та неймовірності останніх подій, які не могли так швидко вкластися до голови, щоб мозок їх розташував у логічній та цілковитій послідовності.

Я завірив її, що і є той самий Остап Дорошенко, але не вважаю себе вже таким популярним.