Роман Квант - Покарання

— У вас чудова машина. Мені подобаються «Тойоти», — помітила вона через деякий час. — Певно дорого обійшлася?

Останні кілька хвилин ми їхали мовчки і ці слова, що так дзвінко, пафосно пролунали з її ніжних дівочих вуст, були для мене приємним звуковим фоном, мантрою, яку постійно про себе повторюєш.

— Дорого, — погодився я. — Але я взяв її в кредит на п’ять років.

— Отже, в Україні все-таки можна прожити лише на одні літературні гонорари?

Коли Зоряна ставила мені це питання, то її прекрасні, витонченні риси обличчя стали ще більш ніжними, гладкішими, більш привабливими для чоловічих очей, які давно не милувалися такою надзвичайною неземною вродою молодої дівчини. Зовсім випадково (чи закономірно?) наші погляди зустрілися в одній точці — погляди двох дуже схожими за інтересами людей, що доля звела в цей день так несподівано. Проте, цей жест долі був таким бажаним і необхідним для мене, як для горе-мандрівника, який опинився в пустелі Ніагара потрібна вода. Очевидно, Зоряна піймала той настрій, ті всі відчуття та враження від моїх очей, бо вона трохи зашарілася, почервоніла, як яблука Джонатан, сором’язливо опустила очі вниз, ховаючи від мене їх незбагненну таємницю.

— Таких авторів у нас дуже мало. Вистачає на життя тим літераторам, які вміють писати актуальні речі, піднімати моральні питання та динамічно будувати цікавий сюжет. Можна писати про одне й те саме сотні книг, тільки під різним кутом зору і кожна книга буде неповторна і дуже цікава. У мене немає мільйонних контрактів, але мені вистачає тих грошей, що отримую. Крім того мої романи переклали на кілька іноземних мов і євро посипалося на мій банківський рахунок. Це вже більш приємні суми…

— Еге ж… До речі, я хотіла у вас спитати. Про що ви пишете зараз, якщо це не секрет?

Навіть для мене це був секрет, бо початок роману на кілька сторінок ніяк вдалим назвати не можна було. А розкривати свої карти і казати все, як є я просто не хотів. Далебі, це могло дуже засмутити юну наївну дівчину, яка із великою пошаною дивиться на мене, думаючи ніби я банк відповідей на всі питання світу. То що тоді казати у відповідь?

— Ну… це ще рано казати… Я пишу про деякі людські життя, що несподіваним загадковим чином переплітаються між собою. Звісно, тут також буде містика. Але я сам не знаю, чим це закінчиться…

— Себто, як не знаєте? Як можна писати, не знаючи про що?

— Це такий парадокс літераторів. В мене виникла ідея і приблизне уявлення, що станеться далі з персонажами. А фабулу я ніколи наперед не продумую до фіналу. Все пишеться спонтанно і випадково. Так цікавіше не тільки для читача, але і для мене самого. Мабуть, таким чином і пишуть більшість видатних письменників. Імпровізація. Інтуїтивне бачення завдяки натхненню.

— Цікаво… — вона глянула у вікно. — Остапе, зупиніться, будь ласка. Я тут живу.

Я зупинив машину біля кількох височезних будинків, що незворушно стояли навпроти. Відчув, що зараз настане вирішальна хвилина, коли Зоряна піде і я її більше не побачу. Ніколи.

— Навіть не знаю, як вам віддячити. Якби я не замріялася і не потрапила майже під колеса автівки, то не побачила б вас особисто. І тоді б не мала ваш автограф.

— Життя дуже загадкова штука, — погодився я з нею.

Зоряна відчинила дверцята і не рішуче на мене подивилася, наче збиралася сказати мені щось дуже важливе, але соромилася чи боялася це зробити. І така нерішучість в її поведінці ще більше мене інтригувала, заворожувала та призводила до трансу.

— Я не хочу здатися вам дивною, але… але можна буде якось з вами ще ну… побачитися. Просто я обожнюю вашу творчість, — серйозно сказала вона. — І в мене є ще дві книжки, які не підписані.

— Треба ходити на презентації книжок, щоб отримати автограф від мене, — я розсміявся. — Це, звісно, жарт. Можете залишити мені свій номер і я вам на днях подзвоню. Обіцяю.

Я не дав їй першим свій номер телефону, бо з власного досвіду знав, що бувають різні читачі, прихильники і навіть фанати, які постійно набридають дзвінками, не дають нормально жити. Зоряна продиктувала мені свій номер, який я зберіг в телефонній книзі. Лише потім, я усвідомив, наскільки важливим були для мене ті одинадцять магічних чисел, які можуть викликати голос Зоряни, а при сильному бажанні і саму господарку цього чарівного, дзвінкого, як спів птахів голосу.

— Ще раз дякую вам. Бувайте.

— До зустрічі, — я дивився в слід дівчині, поки вона не зникла в під’їзді десятиповерхового будинку.