Роман Квант - Покарання

Я випив чарчину горілки і подумав, що треба негайно зателефонувати Пилипу Пшеничному. Він екстрасенс і може мені чимось зарадити у цій надприродній ситуації. Крім того він сам неодноразово казав, що я можу йому дзвонити в будь-який час, якщо виникнуть серйозні проблеми. Я набрав його номер, але після сигналу почув, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Пізніше телефонувати, як радив автовідповідач мені геть ніяк не підходило, адже пізніше могло просто для мене не настати.

Я відчував присутність Психотроп-Мага кожною клітиною свого тіла, відчував, як він спостерігає за мною і чекає, коли я сам прийду до пастки і загину. Але я мусив врятувати Зоряну від смертельної небезпеки. На сторонню допомогу розраховувати марно, тому доведеться діяти власними силами. Але проблема полягала у тому, що я не знав із чого почати. Якщо Зоряна опинилася у селі Глибоководне (а як саме вона могла туди потрапити, якщо тільки її силою не затягнув Психотроп-Маг?), то я повинен через синю субстанцію опинитися там. Адже насправді цього села не існує, отже, воно знаходиться в паралельному світі, переповненому загадкових істот та страшних духів, що полюють на людей.

З невеселими думками я заснув.

Власне, коли я прийшов до тями, то нічого не змінилося.

Я продовжував сидіти у себе на дачі і дивитися на ввімкнений телевізор. За вікном панувала глибока, темна ніч, яка жадала поглинути мене своїм єством. На столі лежали зошити із рукописом «Переслідування». Я склав їх у рюкзак і не гаючи часу, вийшов на двір.

«Тойота» чекала на мене біля воріт. Ще не знаючи куди їхати, я сів у авто і поїхав по дорозі на захід. Фари освітлювали темну смугу дороги. У небі десь несподівано загриміло, блимнуло яскравим світлом і за кілька хвилин почалася справжнісінька злива. Дощ нещадно барабанив по лобовому склу машини і стікав краплями на асфальт. Дорога ставала дуже слизькою та небезпечною, а дерева, що росли уздовж дороги, небезпечно гойдалися, наче хотіли впасти зверху на авто. Тому я їхав повільно і уважно стежив, щоб хтось п’яний не вискочив на зустрічну смугу, адже тоді аварії не уникнути.

Дороги я зовсім не знав, але сподівався, що знайду це село. Або темні сили направлять мене у потрібну сторону. Одним словом, я їхав, не задумуючись, де слід повертати.

Проїжджаючи кукурудзяне поле я помітив здалеку табличку на якій було написано

ГЛИБОКОВОДНЕ

Пошарпана, стара табличка невідомого покоління зберігала в собі усю атмосферу цього містичного та небезпечного села. Фарба, якою було написано назву села вицвіла, потріскалася і деякі маленькі шматки вже давно впали на землю та потонули у товстому шарі пилюці. Звідси почалися мої пригоди після того, як я спробував наркотики.

Чорт забирай, я вже майже на місці. Де тепер шукати цей міст?

Я пригадав, що Мішко розповідав про широку річку та міст через неї, по якому машини вже давно не їздять. Навколо була така грязюка, що я ввімкнув першу передачу і почав обережно їхати, щоб не загрузнути. Адже пішки йти під такою зливою буде не дуже солодко. Проїжджаючи мимо сільських хат, я не помічав жодної людини, навіть світла, мабуть, вимкнуло електрику.

Але мене здивувало не це. Із подивом я констатував факт, що не бачив жодної зустрічної машини, коли їхав сюди. Навіть людей не довелося побачити, а це було не лише дивним, а й небезпечним. Схоже, що я вже потрапив в аномальну зону.

Раптом я почув сильний скрипучий звук, а потім глухий удар. Старий дуб несподівано впав прямо перед машиною, заляпавши скло багнюкою. Я натиснув на гальма з усієї сили і викручував руля, забувши, що в такій грязюці можна застрягти. Колеса почали буксувати, а «Тойоту» сильно занесло у правий бік. Почувся ще один удар, на цей раз я зачепив дверцятами дуб і загруз усіма колесами в багнюці.

Прокляття!

Деякий час я пробував безуспішно виїхати чи навіть з’їхати з місця, але усе було марно. Колеса ще більше грузнути у калюжі бруду. Здавалося, що темні сили навмисне мене не пускають потрапити до мосту, бо там має усе вирішитися.

Проте, я не збирався так легко здаватися. Витративши ще декілька хвилин на те, щоб виїхати з багнюки, я плюнув на це і вийшов прямо під страшний постріл дощових крапель. За кілька секунд я промок до останньої нитки і двічі послизнувся. Один раз навіть невдало впав, але не обличчям у бруд. На силу піднявшись я почув черговий гуркіт грому. Схоже, що така погода збиралася йти усю ніч. А мені треба було йти пішки у повнісінькій темряві до мосту. Та спочатку я захотів знайти Мішка і порадитися із ним.