Роман Квант - Покарання

Коли нова пацієнтка поступила до нас у лікарню, я був заглиблений у свої думки і тому не бачив її. Лише повертаючись назад до себе у палату, почув розмову двох лікарів про дивну пацієнтку. Ніби, у неї деперсоналізація особистості. Далі я розмови не чув, бо психіатри пішли вперед, розмовляючи про нову хвору. Не знаю чому, але мені страшенно захотілося побачити цю жінку і поговорити. Може, вона мені знайома? Якесь дивне відчуття не полишало мене. Правда, вже через пів години, я успішно дописував свій роман.

Повечерявши я вийшов у загальну залу, де збиралися душевнохворі, проводячи час дозвілля. Кожен займався своїми справами: читали, щось малювали або грали у шахи. Навіть музичні інструменти були присутні. Цього разу я відмовився від шахів і вирішив подивитися телевізор. Там показували голлівудський блокбастер.

У залу зайшла висока, струнка дівчина. Я навіть не звернув на неї уваги, дивлячись на екран телевізора. Але через десять хвилин випадково подивився, хто чим займається. Побачивши цю дівчину, я відчув ефект дежа вю, наче я колись її міг бачити. І не лише міг, а бачив. Схопіть мене чорти, якщо я не знаю, хто вона така. Але хто вона?

Я придивився до неї уважніше.

Знайомі риси обличчя, які я так часто бачив останнім часом. Дуже часто я бачив цю дівчину і перевтілювався у її образ.

Це була вона.

Це була дівчина з майбутнього життя.

Долина.

Пригадавши її, я почав втрачати присутність реального світу. Але сама Долина не зникла.

Вона існувала переді мною насправді.

А я відмовлявся у це вірити.

Мене наче блискавкою вразило.

Я мовчки дивився на жінку і не міг повірити своїм очам. Невже це та сама Долина? Проте, схожість була прямо-таки феноменальною. Тут не могло бути ніякої помилки. Або мені примарилося, або це насправді Долина, в тілі якої я опинявся не один раз. Треба негайно до неї підійти і що… Я розгубився, бо не знав, що маю далі робити, як тільки підійду до жінки. Але таке збігом обставин ніяк назвати не можна, тому треба…

Хтось доторкнувся до мого плеча. Я обернувся і побачив якогось душевнохворого, що показував пальцем на своє обличчя і щось мичав. Я роздратовано махнув рукою, щоб він відчепився. Тільки його зараз бракувало. Мені треба поговорити з Долиною, якщо це насправді вона. Кинувши погляд, там де вона раніше була я закляк.

Жінка зникла.

Більше нікого не було.

Я вийшов із холу і подивився на усі боки, проте нікого не бачив. Не могла ж вона зникнути, розтанувши у повітрі. Я серйозно задумався. Це мені примарилося стовідсотково. Ну, не міг я ніяк побачити перед собою Долину — дівчину, якою я стану в наступному житті. Навіть серед божевільних, таких реальних видінь рідко зустрінеш. Але її образ, постать здавалося настільки реальною, що я не міг відмовитися від побаченого. Зараз я знаходився при ясному розумі і міркував логічно.

Отже, була то Долина чи не була. Живу, реальну жінку я точно бачив. Але чи була це та сама Долина? Ймовірно, та жінка була трохи схожою зовнішнім виглядом і все. Але де точна відповідь? Чому я так сильно злякався, коли побачив її?

Не отримавши відповідь на своє питання, я повернувся у палату.

Я викурив три цигарки підряд, перш ніж наважився викликати лікаря, щоб поговорити з ним. Фрейд з’явився хвилин через сорок, відразу після бесіди з одним важким пацієнтом, у якого була важка форма галюцинацій.

— Докторе, скажіть, а у вас в закладі є така хвора на ім’я Долина? — спитав я, вирішивши відразу переходити до справи.

— Долина? Не пригадую такої… А чого ви питаєте, Остапе Ярославовичу? — поцікавився він, навмисне так до мене звернувшись.

— Розумієте, у кімнаті відпочинку я побачив одну молоду жінку, дуже схожу на одну мою знайому. Її звати Долина. Може ви знаєте таку?

— Не знаю. А ця Долина вас впізнала?

— Вона мене не бачила. Я думав, що можу помилитися і не підходив сам.

Лікар мовчки глянув у вікно, а потім перевів погляд на мене.

— Ви кажете про ту Долину, в тілі якої опинялися? Тобто, ця Долина за вашими словами — це ваша майбутня реінкарнація? — спитав він таким тоном, як спілкуються з психопатами.

Від прямого питання в лоб я розгубився і не знав, що сказати. Схоже, я сам себе добровільно загнав у пастку. Тепер він точно вирішить, що я божевільний. Я дуже пізно усвідомив, що не треба було йому розповідати про те, що я бачив Долину. Хоча, останнє ще під великим знаком питанням. Адже я і досі не вірю у цю маячню.