Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Я не хочу, щоб тераса Рассела Хейзена скидалася на балкон богадільні! – заявив він. Ще й сам поголився. Це вперше Аллен подивився на себе в дзеркало, відколи сталася «халепа», як він називав той нещасливий випадок.. Він був блідий, дуже схуд, а очі на витягнутому обличчі здавалися, величезними і схожими на знаки запитання, намальовані чорним чорнилом. Поки він лежав, його через день голив містер Кетлі, і не було потреби дивитися в дзеркало.

Одягаючись, Аллен рухався поволі, обережно, розуміючи, що кістки й артерії у хворому тілі ослабли. І все ж таки він рухався. Коли спускався сходами, Леслі підтримувала його під руку, а він брався за поручень. Містер Кетлі, повернувшись до нього обличчям, задкував попереду, так наче боявся, що Стренд ось-ось упаде і його треба буде підхопити.

На терасі Аллен улігся у вимощений подушками шезлонг на теплому осонні, ноги йому вкрили до колін ковдрою, і він утішався сонцем і свіжим подихом океану. Аллен бачив і відчував усе зовсім по новому: білі хмаринки на літньому небі, барви океану, повітря в легенях.

«Небезпека минула, – сказав йому доктор Колдуелл. – Тільки треба ще поберегтися». А берегтись, пояснив Колдуелл, це не підійматися сходами більш як раз на день, розумно харчуватись, утримуватися від спиртного, кохання та інших збудників, а найголовніше – не хвилюватися. Стренд пообіцяв берегтися.

– Я намагатимусь якомога більше бувати на свіжому повітрі й не хвилюватися, – сказав він Колдуеллові.

Керолайн розповідала, нібито всі хвалять його за мужність. Стренд не запитував, хто ті «всі», й не почував себе ні мужнім, ні легкодухим.

Лежачи на терасі, – поруч сиділа Леслі й тримала його за руку, – Аллен раптом збагнув, що вже багато тижнів він цікавиться лише собою.

– Розкажи мені все й про всіх, – попросив він дружину, так ніби щойно повернувся з тривалої подорожі до місця, цілком відокремленого від світу. До царства тіней. Чи сягає туди пошта, телебачення, людський голос? – Спершу розкажи… про себе. Як у тебе з уроками?

– Я усе владнала, – ухильно відповіла Леслі.

– Як саме?

– Тепер усі вони приходять до мене одного дня на тиждень. Влітку це влаштувати легко. Багатьох немає в місті.

Аллен кивнув головою.

– Як там квартира?

– Усе гаразд, – сказала Леслі. – Місіс Кертіс прибирає тричі ш тиждень.

– А Керолайн?

Леслі завагалася.

– Вчора вона довідалася, що її прийняли. Але заявила, що не поїде, якщо ти скажеш «ні».

– Я не скажу «ні».

– Вона покинула ґрати в теніс і віддала спортивний костюм разом з ракеткою подрузі.

– Навіщо вона це зробила? – здивувався Аллен.

– Каже, стомилася грати. – Обличчя в Леслі спохмурніло, і вона відвернулась від Аллена. – Я думаю, вона власкавлює богів, – провадила Леслі безвиразним голосом. – Зрікається того, що любить, і обирає найдорожче… Розповідати далі?

– Не треба.

Якийсь час вони сиділи мовчки, рука Леслі в його руці. Кожне Покоління йде на свої жертви, подумав Аллен. А якби він помер, чи забрала б його дочка назад свої гарненькі білі шорти, бавовняну теніску й ракетку, розчарована несправедливою жорстокістю богів? Яка атавістична віра штовхнула її на це зворушливе й по-дитячому безглузде зречення?

– А Джіммі? – запитав Аллен. Якщо хлопець закинув гітару, то як оцінять таку жертву боги, чи не вище за тенісну ракетку?

– Він у Нью-Йорку, – сказала Леслі. – В нього була зустріч Із Гербертом Соломоном. Віриш чи ні, а Джіммі виявився надто сором'язливим, щоб подзвонити Соломонові самому, і побачення їм улаштував Рассел.

– Може, призначити Расселові щорічну платню як головному опікунові всієї нашої родини? – сказав Аллен. – Дивно, як ми досі»стільки років жили без нього!

– Я рада, що ти одужуєш, – промовила Леслі, – До тебе повертається почуття невдячності.

– Я дуже вдячний, – відповів Аллен і помовчав. – Так мені здається. Подякуй йому від мого імені за нас усіх. Він щораз уриває мене, коли я, на його думку, збираюся заговорити про це.

– Я знаю. – мовила Леслі. – Він не дасть тобі й словом згадати про вдячність. Я вже раз чи двічі пробувала, але він повівся зі мною дуже різко. Хтозна, чи то він був сердитий, чи йому просто незручно про це слухати.

– Він казав тобі, що дав тисячу доларів Конроєві й золотого браслета Лінді Робертс за те, що вони витягли мене з води?

– Ні, – відповіла Леслі. – Вони розповіли мені самі.

– Тобі ке здається, що це досить дивний спосіб винагороджувати людей, які, по суті, ризикували життям, рятуючи майже незнайомого чоловіка?