Ірвін Шоу - Хліб по воді

– У нього добрий смак! – мовив Аллен. Цікаво, промайнуло в нього, що за чоловік той Герберт Соломон – поблажливий він чи ні? З вигляду він на такого не схожий. Аллен хотів, щоб усім було добре. Він згадав про нерозпечатаний лист від Юдіт Кінлін і зрозумів, що й сам не без гріха. Сексуальна революція з її неперебірливим зляганням – то для молоді. Він завжди додержувався суворіших звичаїв.

Аллен заплющив очі й відчув на повіках тепло сонячних променів. Якийсь час обоє мовчали. Потім згадалося ще одне.

– Мені дуже прикро, – озвався він, – що я зіпсував Елінор відпустку.

– Греція ніде не дінеться й на той рік, – сказала Леслі.

– Вона думала, я помру? – Очей він усе не розплющував, – Тому й залишилася?

– Я не знаю, що вона думала, – відповіла Леслі. – Елінор просто вирішила залишитись. Вона вже вийшла на роботу. А за власний рахунок тижня ке брала. Гадаю, скоро ми почуємо від неї важливу звістку.

– Яку саме?

– А таку, що вона, мовляв, збирається заміж!

– І як ти до цього ставишся?

– Як усі матері. Мені сумно й радісно. Вони гарна пара.

– І цього досить?

Леслі зітхнула.

– Перші років двадцять ми про це нічого не знатимемо.

– Ми були тільки наполовину гарна пара, – сказав Аллен.

Леслі засміялася.

– Я дзвонила своїм батькові й матері і розповіла про тебе. Вони щиро бажають тобі якнайскорішого одужання. Батько зауважив, нібито вже з першого погляду збагнув, що ти чоловік не дуже міцного здоров'я.

Аллен кволо всміхнувся.

– Палм-Спрінгс його не змінив!

– Батько сказав, що просто дивина, як це в Нью-Йорку інфаркт не розбиває всіх підряд. Радить нам перебратися до Палм-Спрінгса. Там у людей, мовляв, із серцем діються чудеса!

– Перекажи йому, що я переберуся до Палм-Спрінгса тоді, коли він звідти вибереться!

– Бачу, ти одужуєш! – весело мовила Леслі.

– Зі мною принаймні це сталося не в Нью-Йорку. Я був на півдорозі до Португалії.

Якусь мить вони мовчали. Очей Аллен усе не розплющував.

– Ти думаєш, я міг померти?

– Ніколи!

– Чому?

– Тому що я б цього не пережила.

Герб Соломон вийшов на терасу, де лежав Стренд. Той був сам. Леслі з Ліндою Робертс пішли десь на берег. Леслі малювала, а Лінда, думав Аллен, мабуть, з кимось базікала. Тиждень тому в Леслі був день народження, і Хейзен здивував її подарунком – портативним складаним мольбертом і розкішним набором олійних фарб та пензлів. Керолайн працювала у ветеринарній клініці в місті. Залишився на кілька днів у Нью-Йорку й Джіммі. Хейзен теж був там. Соломон і тепер скидався на Джорджа Вашінгтона, навіть у бавовняних штанях та футболці. Він прийшов з великою дерев'яною тацею, на якій лежало щось загорнене в сріблясту фольгу.

– Доброго ранку! – привітався Герб. – Я чув, ви вже приймаєте відвідувачів.

– І чим їх більше, тим краще! – відповів Аллен. – Прошу, сідайте.

Соломон поставив тацю на стіл.

– Неллі спекла вам хлібину, – сказав він, розгортаючи фольгу. Хлібина була велика, шкуринка запечена, і запах від неї йшов просто райський. – Вона ще тепла. Неллі дуже вірить у домашній хліб. Непросіяне борошно кам'яні жорна і таке інше. Каже, що хліб треба пекти з любов'ю. Він, мовляв, має збуджувати апетит.

– Так воно й буде, – відповів Стренд, не певний, як за етикетом слід приймати хліб від чоловіка, чию дружину мають за коханку господаря цього дому. «Скрізь устигає – і на кухні теж». – Подякуйте від мого імені вашій дружині!

Він простяг руку, відломив окрайчик і покуштував. Хліб мав не тільки райський вигляд і запах,, а й смак.

– М-м-м! – аж прицмокнув Аллен. – Не хочете скуштувати? – «І хліб, і сіль, і спільна таємниця… Оце і є щира дружба…»

– Мушу стежити за. своєю вагою, – сказав Соломон, сідаючи.

– «Треба стежити не тільки за цим», – промайнуло в Стренда.

Соломон задоволено розглянувся довкола.

– Щасливий ви чоловік, Аллене, – промовив він.

– Ви не помилилися.

– Я маю на увазі не те, що вас витягли з водоверті. Я про те, що одужувати в такому місці… Одне слово, ви розумієте, що я маю на увазі.

– Розумію.

– Нема нічого такого, чого б Рассел Хейзен не зробив для друга, – сказав Соломон. – Останню сорочку віддасть. Я це добре знаю. Він п'ятнадцять років був моїм адвокатом. У музичному бізнесі я своєрідний гігант. Але в справжньому бізнесі – в тому, де працює фірма Рассела, я – карлик. Але він дбає про мене, ніби я – національна гордість. Я вже кілька разів міг би опинитися за бортом, якби не його поради. А в житті він чоловік нещасливий… – Соломон завбачливо роззирнувся довкола. – Ви, певно, дещо чули?