Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Дещо, – кинув Стренд, не маючи охоти нічого слухати.

– Рассел чоловік нещасливий, зате він – щось дивовижне й рідкісне. Він – добра людина. Добра, одначе невдатна. Просто дивина, як часто таке поєднується! Особисто я намагаюся підтримувати з своєму житті розумні пропорції! – Соломон засміявся густим, гримким басом. – Рассел побоюється, що ви себе не берегтимете – Раптом голос у Соломона став серйозний. – Він дуже прихилився до вас душею. До всієї вашої родини. І, я вважаю, він мав для цього всі підстави.

– Бо він, як ви сказали, чоловік самотній.

Соломон похмуро кивнув головою.

– Якось увечері,ч коли Рассел трохи забагато випив, він сказав мені, що знає, коли припустився фатальної помилки, що визначила все його подальше життя, – коли вперше сказав: «Так, тату». – Соломон ледь помітно скривився. – Давні американські сім'ї… На щастя, я вийшов з американської сім'ї нового типу. Ви були одружені раніше?

– Ні.

– Це й видно, – мовив Соломон. – Неллі в мене друга – і остання. Я маю двох жахливих дітей. Не від неї, – додав він поквапно. – Ну й поріддя, ці діти! Гірше від смерті. – Обличчя, в нього потемніло, коли він це сказав. – Розмовляйте іноді з Расселом. Маючи таку родину, як у вас, можна написати підручник: «Як виховувати людину в двадцятому столітті», його купуватимуть краще, ніж Біблію. Тримайтеся, друже! Вам є за що дякувати долі.

– Я знаю, – мовив Стренд, хоч і не був певен, що вони з Соломоном мають на увазі ті самі причини, за які він, Аллен, має дякувати долі.

Соломон у задумі скоса подивився, на Стренда. «Вашінгтон оглядає своє військо. Де це було – в долині Фордж чи в Йорктауні?»

– А у вас досить непоганий вигляд, – зауважив Соломон, – Хіба що трохи схудли. Зате добре засмагли.

– Лікарі кажуть, я можу прожити до ста років.

– А кому охота жити до ста? – сказав Соломон. – Це ж просто мука!

– Я думаю так само!

Обидва засміялися.

– Я мав з вашим сином цікаву розмову, – сказав Соломон. – Він таки справді обдарований хлопець. Він розповідав вам, що з понеділка почав працювати у мене?

– Ні.

– Та невже? – здивувався Соломон.

– Він, мабуть, думає, що я поставлюся несхвально до його зв'язків з музичним бізнесом, – пояснив Стренд.

– А насправді?

– Мені не хочеться, щоб він зазнав розчарування. Це надто ризиковано, і до того ж я не маю ніякого уявлення про його здібності.

Соломон стримано кивнув головою.

– Я йому все пояснив. Я послухав його ще раз і запросив послухати його декого з моїх людей. Я виклав хлопцеві все відверто, без манівців. Наш бізнес здається привабливим тільки здалеку, а насправді – це каторга або лотерея. Я так йому й сказав. На кожного, хто вибирається нагору, припадає десять тисяч тих, хто зазнає поразки. Тяжке це життя – не один рік, може, багато років, чекати свого шансу, а діставши його, раптом зазнати поразки. Це, мабуть, найгірше. Я йому так і сказав. Я сказав, що він уміє триматись і має непоганий голос, але в його грі та співі нема нічого своєрідного, а власні пісні – ті, що він написав сам, – то все наслідування. Я сказав, що в нього, як на мене, нема тієї іскри, яка запалює публіку і робить співака популярним.

– І як він це сприйняв?

– Як солдат!

– Але ж ви сказали, він почав у вас працювати…

– В конторі, – мовив Соломон. – Не співаком. Може, за кілька років він дозріє і знайде свій стиль. «Гармонію», як хлопець сам висловлюється. А втім, я, звісно, можу й помилятися. І вже не раз помилявся. – Він гірко посміхнувся, пригадавши втрачені можливості. – Але в нього, як я вже сказав, тонкий слух, і він знає майже все про сучасних співаків – у чому вони сильні, в чому програють, хто й що написав. Гадаю, він стане мені у великій пригоді, щоб віднаджувати безнадійних людей, які плавом пливуть до моєї контори, й відібрати з усього того натовпу одного-двох, які справді мають шанси на успіх. Це робота не творча, як він хотів, і водночас у ній є елемент творчості. Ви розумієте, про що я кажу?

– Мабуть, розумію. І Джіммі погодився за це взятися?

– Так.

– Спасибі за вашу доброту – ви дали йому шанс.

– Це не доброта. Це бізнес. Я відчуваю, що можу покластись на його думку. Таке трапляється у мене з людьми не часто.

Поки Соломон розповідав, у Стренда поступово склалося нове уявлення про цього чоловіка. Він бачив перед собою вже не веселого жартівника, що розважає товариство за столом, розмовляючи з типово Нью-Йоркським акцентом, не приємного сусіда, що приносить у подарунок хлібину, а розумного і тверезого ділка, безкомпромісного у своїй оцінці людських здібностей, вад і чеснот.