Ірвін Шоу - Хліб по воді

Якось Леслі грала Баха, і він увійшов до вітальні й спитав, про що вона думає, коли грає.

– Мабуть, я розмовляю з богом, – відповіла тоді Леслі.

І ось тепер, сидячи на сонці біля океану, засмаглий і схожий на здорову людину, а насправді дуже кволий, зовсім недавно звільнений від трубок, приладів та миготливих датчиків у лікарні, Аллен слухав сумну й незнайому музику, яку грала дружина, і думав про те, що їй порадили звернутися до циганки – адже та попередила Лінду Робертс про чоловікову смерть. Зорі й планети у своєму вічному русі – і смерть у якому-небудь коридорі…

«Господи! – думав Аллен, зовсім безсилий у своєму зручному, вимощеному подушками кріслі. – Що буде зі мною, що буде з нами всіма?»

Він стояв біля вікна готелю «Крїйон» і дивився на кам'яних коней, що звелися дибки посеред широкої і величної площі Згоди. В молочно-білому сонячному світлі вдалині виднілися Сена й Палата депутатів. Вулиці були майже безлюдні, бо – так пояснив Хейзен, коли вони прилетіли, – у серпні з Парижа всі виїздять. Те, що він тут, здавалося Алленові справжнім чудом. Коли Хейзен сказав, що в Європі у нього дуже нагальна справа і компанія, на яку він працює, надає йому реактивний літак, а тоді запропонував Орендам та Лінді Робертс полетіти з ним за океан, – мовляв, у літаку місця досить, а він, Хейзен, сам подорожувати не любить, – Аллен спершу заявив: «Ні, це неможливо». І запропонував Леслі летіти без нього. Та вона відмовилась. Аллен спробував послатися на хворобу, хоч уже й проходив щодня цілу милю берегом і, як для людини його віку, котра ще півтора місяця тому була на порозі смерті, почував себе зовсім непогано. Та й доктор Колдуелл сказав, що подорож піде йому на користь. Така щедра пропозиція Хейзена гнітила Аллена, однак Леслі загорілася непереборним бажанням полетіти, і він відчув: позбавити її цієї нагоди було б злочином. Елінор теж зауважила, що гріх відмовлятися від дарунків, які підносить йому ласкава доля в образі Рассела Хейзена. «Жінки, – думав Аллен, – приймають добродіяння куди невимушеніше, ніж ми, чоловіки». Отож погодився він знехотя, але тепер, провівши тиждень у Парижі, поволі прогулюючись по вулицях, назви яких були знайомі йому ще змалку, з книжок, сидячи в кафе на тротуарі й неквапом переглядаючи «Фігаро» та «Монд», радий, що не зовсім забув після коледжу французьку, Аллен був вдячний Леслі, яка змусила його прийняти Хейзенове запрошення.

Зрештою, його не тримала в Америці ніяка невідкладна справа. До нього навідався містер Бебкок; як і казав Хейзен, він виявився приємним, сором'язливим, досить непоказним чоловічком. Розмова була тактовно коротка, і, коли містер Бебкок пояснив, у чому полягатимуть обов'язки Стренда, той з полегкістю зрозумів: після стількох років викладання історії йому немає потреби готуватися до наступних уроків. Леслі побувала в Данберрі й подивилася на будинок, де вони житимуть, – він здався їй досить пристойним. їм треба було купити машину – їздити до міста, але Хейзен наполіг, щоб вони взяли його старий фургончик, і містер Кетлі навчив Леслі водити його. Леслі виявилася нервовим водієм, але іспити склала з першого разу і тепер мала посвідчення.

Завдяки своїй галереї та становищу в суспільстві Лінда знала, як вона сама висловлювалася, «купу всякої всячини» про французів і порадила Стрендам під час цього першого короткого приїзду краще подивитися, що французи надбали й зібрали протягом сторіч, ніж знайомитися з ними самими та їхнім сучасним життям. Послухавшись цієї мудрої поради, Аллен із Леслі майже весь час були самі, уникаючи незручностей двомовного спілкування. Отож, як сказала Лінда, вони уникли розчарування, порівнюючи те, що французи надбали, з тим, чим вони тепер стали.

Доктор Колдуелл застерігав, щоб Аллен не перевтомлювався, і тому він ходив не на всі екскурсії. Лікар його не похвалив би, якби він намагався витримати всі невтомні походи Леслі та Лінди Робертс по музеях, галереях та соборах. Аллен швидко звик до приємного й зручного розпорядку, майже щодня залишаючись сам. Він допізна спав у чудово вмебльованій великій кімнаті, прокидався і снідав з Леслі. А коли вона йшла на зустріч із Ліндою Робертс, Аллен лягав і спав ще годинку-дві. Потім голився, приймав ванну і знічев'я блукав по місту, заглядаючи до вітрин на вулиці Сент-Оноре або на вулиці Миру, захоплювався розкішними вітринами магазинів, хоч і не мав ніякого бажання що-небудь купити. Іноді він зустрічався з Леслі та Ліндою в бістро за ленчем, на диво байдуже вислуховував їхні захоплені розповіді про шедеври, які побачили вони вранці, потім ішов до готелю відпочити, – не поспішаючи, даючи Парижу повирувати трохи без нього, – щоб згодом умоститися з газетами за столиком десь у кафе на свіжому повітрі, зачаровано слухати звуки мови, яку ледве розумів, то почитуючи, то з легкою усмішкою милуючись живими картинами на тротуарі, без похоті споглядаючи гарненьких жінок та дівчат, зацікавлено роздивляючись японських туристів, що, як і він, приїхали до Парижа ненадовго.