Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Я зачарований! – віддано промовив Аллен, анітрохи не перебільшуючи.

– А чом би нам не замовити машину й не поїхати завтра вранці подивитися châteaux і випити Vouvray ? – сказав Хейзен. – А якщо там і досі влаштовують історичні інсценівки, то наш друзяка Аллен дістане нагоду освіжити свої знання французької історії!

– У Шанонсо, – промовив Стренд, трохи хизуючись, – Катерина Медічі наказувала катувати на подвір'ї замку своїх бранців. Так вона розвіажала дам і панів, що приїздили до неї в гості.

– Кляті французи! – кивнув Хейзен.

– Але я читав, що тепер цього вже немає, – сказав Стренд. – Принаймні публіку в такий спосіб не розважають.

– Тепер вони це роблять заради грошей. Для американців. У бізнесі і в політиці. Але дайте їм років сто-двісті, і вони, мабуть, знову візьмуться за в'язнів, – сказав Хейзен. – Та в найближчі три дні вони навряд чи до цього дійдуть. Як ви гадаєте, ми будемо готові на десяту ранку?

– Расселе, – озвалась Лінда, – ви вже стільки наморочилися, що вам, мабуть, краще було б посидіти день-два на одному місці. Чом би нам це полетіти всім разом до Ніцци й не побути в моєму маєтку в Мужені? Я чула, там тепер чудова погода, і кращого саду, як о цій порі, не буває!

Хейзен спохмурнів.

– Ліндо, – сказав він несподівано різко, – Леслі й Аллен летіли за три тисячі миль не для того, щоб сидіти у якомусь бісовому саду! Вони зможуть сидіти в моєму саду скільки завгодно, коли повернуться. До того ж я на три дні відпустив своїх пілотів. їм треба відпочити.

– До Ніцци завжди можна дістатися літаком французької авіакомпанії, – відповіла Лінда. – Як це робить решта людства. Та й долина Луари тепер забита туристами. Ми навряд чи знайдемо місце в готелі.

– Дозволь уже мені подбати про це, – сказав Хейзен, підвищуючи голос.

– Буде просто ганьба, якщо Леслі й Аллен полетять додому й не побачать мого кубельця в Мужені! – правила своєї Лінда. – Ці готелі їм уже, мабуть, обридли! А мені й поготів! У Франції є не тільки готелі!

– Буде ганьба, якщо вони полетять до Америки й не побачать Вердена, затоки Монт-Сен-Мішель, Руанського собору, печер у Ласко та мільйона інших місць! – голосно промовив Хейзен. – А в них усього два тижні. Господи, ох і вперта ж ти жінка, Ліндо!

– Леслі, Аллене! – обернулася до них Лінда. – А що виберете ви?

Леслі швидко глянула на чоловіка, шукаючи порятунку. Аллен волів би просто залишитися в Парижі й робити те, що досі робив. Але не можна було не зважити на роздратування в голосі Хейзена.

– Я певен, – тактовно промовив Аллен – що Леслі з радістю побувала б у вашому домі, Ліндо. Але знаю, що вона шкодуватиме, коли пропустить нагоду побачити châteaux .

Леслі подарувала йому вдячну усмішку.

– Тоді вирішено! – задоволено сказав Хейзен. – І досить безглуздих суперечок, Ліндо! Коли я чогось і не люблю, то це сперечатися під час відпочинку. З мене цього й у конторі вистачає!

– А ти коли-небудь програвав у суперечках, Расселе? – лагідно запитала Лінда.

– Ні! – засміявся Хейзен. До нього повернувся добрий настрій.

– Я дуже рада, що не працюю в тебе, – сказала Лінда.

– Я теж. – Він нахилився і поблажливо поцілував їй руку, – Отже, завтра о десятій ранку! Одягатись як у дорогу.

– Леслі, – мовила Лінда, – ви знаєте, що ми зробимо, коли позбудемося цього деспота? Хай він летить своїм літачком до Америки, а ми залишимось і вирушимо до Мужена без нього. А додому повернемось, коли нам заманеться!

– Це було б чудово! – вигукнула Леслі. – Але мені треба додому – пора готуватись до переїзду. Ми повинні бути в Данберрі до десятого вересня. Може, на той рік. Ми цього чекатимемо, правда, Аллене?

– Я вже з нетерпінням чекаю! – відповів Стренд, «Якщо той рік настане», – водночас подумав він.

Він лежав у ліжку й дивився на Леслі, що стояла в нічній сорочці перед дзеркалом і розчісувала коси.

– Гарний був вечір, правда ж? – сказав Аллен.

– Не гарний – прекрасний! – відповіла Леслі – Як, зрештою, і всі вечори. Якби тільки не ота суперечка між Расселом та Ліндою.

Хвилю він лежав мовчки, потім озвався знову:

– Скажи, я не помилився, сказавши, що ти радніше поїхала б на Луару, ніж до Ліндиного маєтку?

– Ні, не помилився, – відповіла Леслі. її рука спокійно, рівномірно піднімалася й опускалась. – Тільки це неправда. Я вже сита екскурсіями. Кілька днів у саду на півдні були б чудовим завершенням нашої подорожі.

– То чого ж ти так і не сказала?!

Леслі тихо засміялася,