Ірвін Шоу - Хліб по воді

Хейзен з'являвся дуже рідко. Майже щодня він літав до різних міст – Відня, Мадріда, Цюріха, Мюнхена, Брюсселя, – намагаючись розплутати, як він висловлювався, багатонаціональний хаос.

– Без мене ви не знудьгуєтеся» – сказав він Стрендові. – Лінда знає Париж краще, ніж більшість французів, і досвідченішого гіда вам не знайти.

Крім усього іншого, Лінда Робертс знала, де в Парижі знайти найкращий ресторан з тих, що були відкриті і в серпні. Вперше, відколи йому сповнилося двадцять, Аллен помітив, що набирає вагу й лягає пізно, трохи сп'янілий від французького вина.

Хейзен запрошував поїхати з ними і Керолайн, але та несподівано, з невластивою їй серйозністю, заявила, що не може уривати тренувань з бігу. Щодня вона або працювала у невеликій ветеринарній лікарні, або годинами тренувалася з інструктором істхемптонської школи, вже значно поліпшивши свій час на сто ярдів і тепер освоюючи дистанцію в двісті двадцять.

– Я не можу дозволити собі полетіти, – відповіла Керолайн, коли їй сказали, що Хейзен запрошує і її. – Щоб побачити Європу, в мене попереду ще ціле життя, а цього літа я повинна довести свій час бодай до десяти з половиною секунд. У мене з голови не йде, як я виглядатиму в Арізоні, якщо виявлюся цілковитою нездарою і всі питатимуть: «Яке відношення має ця товста лошиця до бігу?»

Хейзен погодився з нею й запевнив Аллена, що Кетлі доглянуть її якнайкраще. Містер Кетлі зацікавився новим захопленням Керолайн і знайшов книжку про дієту для бігунів, за якою його дружина готувала для дівчини спеціальні страви.

Одне слово, Аллен цими днями жив у злагоді із собою й у свої п'ятдесят помірковано втішався радощами закордонних мандрів. І ось тепер, стоячи біля вікна у великій, освітленій надвечірнім сонцем кімнаті, він дивився в саме серце країни, яку завжди здалеку любив і в якій ніколи не сподівався побувати.

Того дня Хейзен прилетів з Мадріда досить рано і встиг забрати їх на вечерю до невеличкого першокласного ресторану з бургундською кухнею й відповідними винами. Хейзен мав святковий настрій і жартував з метрдотелем про те, як піднялися ціни в ресторані, відколи він тут був востаннє. Стренд не бачив меню, але за цифрами в карті вин здогадувався, що обід на чотирьох обійдеться їм доларів у двісті, а то й більше. Коли його поселили в розкішному номері готелю з вікнами на площу Згоди, Аллен спробував був обережно запротестувати – мовляв, з боку Хейзена це справжнісіньке марнотратство.

– Пусте, друже! – відповів тоді Хейзен. – Виховання смаку до розкошів – це частка виховання кожної інтелігентної людини. Це навчає, які непотрібні розкоші.

«Добре так казати людині, яка успадкувала будинок із шістнадцятьма спальнями!» – подумав Стренд.

Лінда Робертс, яка чула цю розмову, згодом сказала йому:

– Не заважайте йому почувати себе добрим Санта-Клаусом! Він дуже гнівається, коли хтось перешкоджає йому роздавати нам, селюкам, щедрі дари!

«Оце нам, – подумав Стренд, – дипломатичний реверанс, властивий щирій вдачі Лінди Робертс». Із кожним днем його вдячність до цієї жінки зростала, бо він бачив, що вона віддає Леслі весь свій час, бачив, як сяяли в дружини очі, коли ввечері та поверталася з картинної галереї або із студії молодого художника, який, за словами Лінди, поза всяким сумнівом, стане у майбутньому знаменитістю.

– Якщо вже людина не може малювати тут, – казала Лінда, і захоплення Парижем затьмарювало її глибоко критичний погляд на Світ, – то вона не малюватиме ніде.

За шпигованою зеленню шинкою, антрекотами у вині й гарячим грушевим пирогом, Лінда заявила:

– Сорок п'ять разів перелітала я через океан, але цього разу мені сподобалося найбільше! – Вона піднесла келих і додала: – Тож випиймо за тих, кому ми завдячуємо цю втіху!

Усі з приємністю випили за себе.

Хейзен пив багато і за кавою розговорився, весело жартував.

– У мене є ідея! – сказав він. – До мого відльоту в Саудівську Аравію ще три дні. Пропоную використати їх якнайкраще, Леслі, ви були коли-небудь у долині Луари?

Далі Нью-Хейвена я не була, – відповіла Леслі, розпашіла від вина. Вона купила нову сукню, бо Лінда сказала, що молода жінка не може просто ходити собі по Парижу, вона повинна йому що-небудь показувати; і темно-бузкова сукня, яка щільно облягала тіло, дуже пасувала Леслі, а сміливий викот спереду показував її засмаглу в Хемптоні, медового кольору шкіру та привабливі обриси грудей.

– Це моя парадна форма, – сказала вона Алленові, коли надягла сукню. – Сподіваюся, ти не шокований?!