Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Ні, не знаю. Але новина приємна.

– Так, звичайно. Та це означає, що вам треба буде подумати про те, як жити далі. Якщо, звісно, ви поставитеся до того, що кажуть лікарі, серйозно, – Хейзен говорив так, наче звинувачував Стренда. – А в такому разі виключено, що у вересні ви повернетесь на свою роботу так, мовби нічого й не сталося.

Стренд ледве стримався, щоб не зітхнути. Він здогадувався, що одного дня – і в не дуже далекому майбутньому – перед ним однаково постане ця проблема, але поки що він користувався привілеєм хворого самому нічого не вирішувати.

– Не думаю, – провадив Хейзен, – що вчитель середньої школи в Нью-Йорку дістане дуже велику пенсію за станом здоров'я. А надто коли зважити на нинішню інфляцію.

– На метро вистачить! – кинув Стренд.

– Отож-бо! Мені завчасу не хотілося починати про це розмову, але я маю певні міркування… – Він зробив невиразний жест. – Я дозволив собі переговорити з директором однієї невеликої школи в Коннектікуті. У Данберрі. Це за дві години їзди від Нью-Йорка, на північ від Нью-Хейвена. Мій батько, коли був живий, щедро підтримував ту школу, виділив їй чималу суму і в заповіті. Він учився в коледжі з чоловіком, який потім став директором, і дуже його поважав. Теперішній директор школи – син того батькового приятеля і до моїх пропозицій поставиться доброзичливо. Школа невелика – всього учнів чотириста – і живе за давніми звичаями, які я схвалюю. Там знайдеться місце й для вашого друга Хесуса Ромеро. Ви матимете змогу повсякчас наглядати за ним.

– Ви, Расселе, мабуть, ніколи нічого не забуваєте, правда? – сказав Аллен із щирим захватом.

У відповідь на цю похвалу Хейзен якось нетерпляче стенув плечима,

– Перевантажені ви не будете, – провадив він, – Годин дванадцять на тиждень, принаймні в першому семестрі. Так мені сказав сам директор. І школа надасть у ваше розпорядження затишну службову квартиру. А це в наші дні важить більше, аніж платня! А коли я розповів директорові – його звати Бебкок, до речі, чудовий чоловік, він вам я певен, сподобається, – отож, коли я розповів йому про вашу дружину, він сказав, що давно уже хотів ввести курс музикознавства і певен, що вона саме та людина, яка йому потрібна. Та й життя в тихому шкільному містечку незрівнянно дешевше, ніж у Нью-Йорку… Я вас не стомив?

– Трохи, – признався Стренд.

– Річ у тім, що часу лишилося небагато, – неначе вибачаючись, сказав Хейзен. – До початку навчального року всього два місяці, і вчителів уже пора затверджувати. І ще одне. На тому тижні Бебкок гостюватиме в своїх друзів у Монтоку і зможе заглянути сюди й побалакати з вами. Тоді вам не доведеться їхати до Коннектікуту.

– Все це звучить дуже привабливо, – стомлено мовив Стренд. – Але я, звісно, мушу порадитися з Леслі.

– Я уже про все розповів їй, – сказав Хейзен. – Вона цілком згодна.

– Мені вона нічого не казала, – здивувався Стренд. – А може, й казала, та я не запам'ятав. Знаєте, останнім часом я багато чого забуваю.

– Це мине – запевнив його Хейзен. – У всякому разі, вона виявила бажання, щоб спершу з вами побалакав я. Не хотіла надміру впливати на ваше рішення. Так вона мені сказала.

Стренд кивнув головою.

– Відколи я вийшов з лікарні, Леслі поводиться зі мною так, ніби я з крихкої порцеляни!

Хейзен засміявся.

– Я помітив, – сказав він. – Мине й це, як і все інше, коли ви одужаєте і наберетеся сили. Ось устанете нарешті, вийдете погуляти й аж здивуєтесь – як же по-іншому все виглядає!

– Дякую, сюрпризів я більше не хочу, – сказав Аллен.

Коли Хейзен пішов, Стренд нарешті дозволив собі зітхнути. Йому треба подумати про те, як жити далі, сказав Хейзен. Крім усього іншого, це означало: йому слід поміркувати про те, як він надалі зароблятиме гроші. Завжди гроші, гроші, гроші. Аллен розумів, як дорого обійшлося те, що з ним сталося, але вперше більш ніж за тридцять років він не спитав, скільки ж воно коштує. Та скоро рахунок виставлять, і його доведеться сплачувати.

Він знову глибоко зітхнув.

Стренд заплющив очі й задрімав. А коли прокинувся, то невиразно пригадав, що в кімнаті був Хейзен і говорив про школу. Одначе Аллен не запам'ятав ні як називається та школа, ні де вона є, ні як звати, чоловіка, що мав прийти до нього на розмову. Забув він і про те, чи Хейзен згадував про платню. Аллен відкинув голову на подушку і знову задрімав.

Того ранку, коли доктор Колдуелл дозволив йому зійти вниз, Стренд наполіг, щоб його одягли, хоч Леслі й переконувала чоловіка просто накинути на піжаму халат.