Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Годі, годі! – прошепотів він. – Усе гаразд. З тобою все гаразд.

Керолайн розплющила очі. Обличчя в неї перекривилось від жаху.

– Ой, тату! – скрикнула вона й пригорнулась до нього.

– Просто тобі приснився поганий сон, – сказав він. – Я з тобою. Нічого не бійся.

– Ой, тату! – схлипнула Керолайн. – Вони йшли до тебе з ножами й шкірили зуби! Я нічого не могла вдіяти. Я силкувалася, силкувалася…

– Тс-с! Тс-с!

– Я так злякалась! – і вона міцно вчепилася в нього.

– Боятись нема чого. Кожному час від часу сняться кошмари.

– Не йди! Прошу тебе, не йди!

– Я не йду. Лягай, спи.

– Не знаю, що б я робила, якби ти не прийшов. – Несподівано вона засміялася. – У тебе колеться борода!

– Вибач.

– А мені подобається! – сонно промовила Керолайн і за мить заснула.

Аллен довго сидів так, обіймаючи її. А коли впевнився, що вона міцно спить, обережно поклав її на подушку, вкрив і вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Він почув кроки й побачив, що сходами з гітарою в руках підіймається Джіммі.

– Салют, тат! – сказав хлопець. – Чого це ти блукаєш о такій порі?

– А котра година?

– Початок четвертої, – відповів Джіммі. – Вечір у барі був грандіозний! Щось сталося?

– Нічого особливого. Керолайн приснився страшний сон.

– То все моя музика! Не думав, що вона так впливає на людей, – лукаво усміхнувся Джіммі. – З нею уже все гаразд?

– Спить..

– Бідолашне дитя… – зітхнув Джіммі. – Ну що ж, на добраніч! Щасливих сновидінь!

Та Аллен ще довго не міг заснути. Шум океану тепер здавався йому лиховісним, і навіть дихання Леслі стало наче хворобливим, тривожним, і в Аллена боляче стислося серце, коли раптом йому уявилося, що ця тиха, чужа кімната, в якій вони кохалися, не зможе захистити їх від біди.

Вранці Аллен прокинувся пізно й побачив, що він у кімнаті сам. Почуваючи себе невиспаним і стомленим, він зійшов униз, і містер Кетлі сказав йому, що всі уже на тенісному корті. їсти Алленові не хотілося, тож він тільки випив чашечку кави. День видався спекотний, довкола нікого не було, і Аллен вирішив скористатися цим, щоб пірнути в океан і освіжитися після важкого сну.

Коли в плавках і халаті він спустився вниз, на терасі й на пляжі так само нікого не було. Океан уже не шумів, з далечини котилися невисокі хвилі і ярдів за десять від берега розбивались. Аллен скинув халат і по дрібному білому піску пішов до води, туди, де розбивалися хвилі. Але вода була холодна, і він зайшов тільки по пояс. Аллен остаточно прочумався від сну, стояв тепер і втішався хвилями, що набігали на нього. Потім трохи проплив і подумав, що. треба було, б купити абонемент до басейну й плавати хоча б разів три на тиждень, це йому не завадить.

Коли руки трохи стомились, Аллен торкнувся ногами гладенького піщаного дна і рушив до берега. Та не ступив він і кількох кроків, як відчув, що далі йти не може. Вода довкола нього завирувала, і він уже ледве міг стояти. Потім ноги зненацька втратили опору, і нестримний відплив потяг його в океан. Аллен намагався не панікувати, але став шалено вимахувати руками, борючись із течією. Ще ніколи в житті не відчував він такої раптової втоми й почав ковтати воду. Кричати марно-на березі нікого не було. Він глянув на величезний будинок – так близько, і жодної живої душі!

Потім Аллен побачив, як на терасу вийшов Конрой. Він сів і, не дивлячись у бік пляжу, розгорнув газету.

– Конрой! – крикнув через силу Стренд. – Конрой! – Він побачив, як Конрой здивовано озирнувся, не розуміючи, звідки його кличуть, поки нарешті помітив Стренда, що несамовито вимахував руками, намагаючись утриматися на поверхні, і вже не мав сили навіть кричати.

Конрой кинувся в будинок, тоді. вибіг і помчав до пляжу, стягуючи із себе светр. Він був у шортах «бермуди» й босоніж. Стрибнувши у воду, Конрой поплив до Стренда. Опинившись поруч, він гукнув йому:

– Спокійно, містере Стренд! – Голос у нього був на диво впевнений, рішучий – Ляжте на спину й лежіть! Я вас триматиму. – Прямий мокрий чуб прилип йому до чола, руки в нього були тонкі й бліді.

Стренд ліг на спину. Сонце крізь шумовиння хвиль сліпило очі. Аллен відчував Конроєву руку, що тримала його голову на воді. Вільною рукою Конрой гріб – поволі, дуже поволі й не до берега, а вздовж нього. Течія відносила їх в океан. Стренд хапав ротом повітря – короткі, болісні ковтки повітря впереміш із водою. Земля все віддалялася й віддалялася.

Аллен підвів голову й побачив, як хтось біжить до води, тримаючи щось у руках. За мить збагнув: то Лінда Робертс несе мотузку. Він помітив ще, як вона кинулась у воду і зникла з його очей.