Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Сказати щиро, мені тут дуже подобається, – провадила місіс Соломон. – Пляж прекрасний. Рассел дозволяє мені коли завгодно користуватися кортом… А завтра я гратиму з вашою дочкою. Я чула в неї добре виходить… До Нью-Йорка звідси недалеко, і Герб завжди зможе швиденько повернутись, якщо йому подзвонять із контори. Гербові не вадить те, що він єврей. Навіть допомагає в бізнесі.

А що це за бізнес?..

– Хіба Рассел вам не розповідав?

– Ні, він сказав тільки, що на вечерю прийдуть кілька приємних людей.

– Він дуже хотів, щоб ми прийшли й познайомилися з вами. Ми навіть відмовилися від іншого запрошення.

– Я радий, що ви прийшли.

– Ви дуже люб'язний. І Рассел так казав. – Вона знов усміхнулася. – Мій Герберт наймає оркестри, влаштовує концерти – рок, кантрі, джаз, спірічуелз… Усяке таке. Що завгодно. Вам варто побачити, декого з тих, хто буває у нас удома.

– Розумію, – мовив Стренд і похитав головою. Добряга Хейзен! Про кожного подбає. Він не просто так. попросив Джіммі взяти гітару. А ще, мабуть, Хейзенові здалося, ніби котресь із його, Алленової, сім'ї нездорове на вигляд або в когось малокрів'я чи перша стадія якоїсь жахливої хвороби, тому він і запросив сюди доктора Колдуелла – щоб той поставив нишком діагноз.

– Отак я й зустріла Герберта, – провадила місіс Соломон. – Мені здавалося, що я співачка.

– І як же все обернулося?

Вона здвигнула плечима.

– Він звільнив мене від ілюзій. Коли йдеться про талант, мудрого Герба не ошукаєш. «Бідолашна дівчина! – сказав він після того, як послухав мене. – Доведеться одружитися з тобою». – Вона пирснула. й закохано подивилась на свого чоловіка. Потім споважніла і знов узялася їсти. – Я дуже люблю ходити до Рассела на вечірки. Вони в нього такі… такі неістхемптонські. Він колекціонує різних диваків… Як-от ми з Гербом…

– І ми, – докинув Стренд.

Місіс Соломон подарувала йому коротку, по-дитячому змовницьку усмішку.

– Я не збиралася цього казати.

Стрендові подобалася ця щира, вродлива молода жінка з її пухкенькою привабливою фігурою, яка, коли місіс Соломон і далі так їстиме, через кілька років уже не буде така приваблива.

– Він дуже, уважний господар, наш Рассел, – промовив Аллен.

– Чудовий! – відповіла місіс Соломон із повним ротом. – Ви були у нього вдома в Нью-Йорку?

– Ні.

– Проти його, Нью-Йоркського будинку це – убогий кемпінг, сказала місіс Соломон, не перестаючи жувати. – Аж дивно влаштовує такі банкети, а сам майже нічого не їсть. Ви помітили?

– Помітив.

– А Герб каже, що коли б він мав такий винний погріб, як у Рассела, то поки й віку навряд чи хоч раз дихнув би тверезо!

– У вас там усе гаразд, Неллі? – гукнув Хейзен до місіс Соломон.

Чудесно! – відповіла та. – Ми саме вихваляємо вас.

– Продовжуйте в тому ж дусі! – гукнув Хейзен і підніс за неї келих. Потім знов обернувся до Леслі.

– А ці зелені боби вельми смачні! Як вам? – спитала з повним ротом місіс Соломон, зосереджена пережовуючи їжу.

– Це флажолет, така квасоля, – втрутилася місіс Робертс. Вона не додержала своєї обіцянки сидіти крячкою. – У Франції її традиційно подають із жіго – баранячим окостом.

– Дякую, Ліндо, – мовила місіс Соломон. – Ми в Алабамі традиційно подаємо солодку картоплю з нашим «жіго». – І вона легенько штовхнула Стренда під столом ногою.

Той ледве стримався, щоб не засміятись.

Після вечері Аллен викурив другу сигару. Він завважив, що коли цього разу містер Кетлі обходив гостей з коробкою, Джіммі сигари не взяв. Всі вийшли на терасу, щоб помилуватися місяцем, який висів над океаном. Леслі стояла біля Аллена, і він обняв її за стан.

– Тобі тут добре? – запитав він.

– Чудово! – відповіла вона. – Та чи подобатиметься тобі після цього те, що готую я?

– В понеділок я дам у «Таймс» оголошення, що шукаю першокласного кухаря!

Леслі засміялася.

– Дивовижна людина цей Рассел. Таке враження, ніби він знається на всьому. На політиці, мистецтві, фінансовій справі – на чому завгодно. При ньому я сама собі здаюся безнадійно темною. До того ж він скрізь бував.

– Ми теж, – сказав Аллен. – У Музеї сучасного мистецтва, в китайському кварталі, у Бронксі…

– Ох, мовчи вже, Аллене! – лагідно мовила Леслі. – Я зовсім не нарікаю. Але нам, мабуть, і справді слід трохи поїздити. Могли б на чомусь заощадити..,

– На чому?

– Ну… на чому-небудь, – нерішуче промовила Леслі. – Рассел порадив мені більше малювати. Аж дивно: він тільки двічі був у нас удома, – і то першого разу можна не рахувати, – а пам'ятає кожнісіньку деталь на двох моїх малюнках у вітальні. На його думку, вони своєрідні. Уявляєш?! Ота моя мазанина! Я, кажу йому, малюю лише тоді, коли на душі в мене самотньо, а він відповідає, що в такому разі мені варто почувати себе самотньою якомога частіше. Гадаєш, це він просто так, з увічливості? Хоче зробити мені приємність?