Ірвін Шоу - Хліб по воді

Раптово течія відпустила їх обох.

– От і все, – сказав Конрой, тяжко дихаючи. – Тепер виберемось, Не хвилюйтеся. – Він поволі потяг Стренда до берега, з кожним змахом руки важко видихаючи повітря. «Не виберемось, – подумав Стренд, – обидва підемо на дно». Він хотів був щось сказати Конроєві, але не зміг. Потім біля них щось упало, сплеснувши, на воду, і Конрой ухопився за мотузку, яку кинула їм місіс Робертс. Вона стояла по пояс у воді. Стрендові здавалося, що він пробув у океані кілька годин, а берег наче нітрохи й не наближався, правда, вже й не віддалявся.

– Тепер виберемося, – сказав Конрой, стискаючи мотузку. Рука, якою він тримав Стренда, стала ніби дужчою.

Місіс Робертс поволі потягла мотузку до себе. Фут за футом, дюйм за дюймом вони наближалися до неї. Коли нарешті підпливли, вона теж підхопила Стренда, і вдвох з Конроєм вони витягли його на берег. Аллен лежав на твердому піску, намагаючись усміхнутися до місіс Робертс, чия мокра легенька одежа прилипла до худого тіла. Та обличчя в нього мов задерев'яніло, і всміхнутись йому не вдалося.

Конрой упав поруч і заплющив очі. Груди його важко здіймалися й опускалися.

– Ви втрапили у вир, – сказала місіс Робертс, прибираючи з очей мокре волосся. Голос її лунав так, наче вона десь іздалеку розмовляла по телефону і зв'язок був поганий. – Оці примхливі водоверті – найдивовижніше явище на узбережжі!

Потім він знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув над собою чиєсь обличчя, до його губів притислися чиїсь губи і вдихнули в нього тепле повітря. «Життєдайний цілунок». Ці слова якось безглуздо пронизали його свідомість. Місіс Робертс підвелася. Здавалося, вона пливе над ним у червоному тумані десь між землею й небом.

А тоді й Конрой поплив над ним, теж у червоному тумані.

– Він живий, – почув Аллен голос Конроя, який також лунав, наче по телефону, коли зв'язок дуже поганий.

Жахливий біль – такого болю в своєму житті він ще не знав – розривав йому груди й плечі. Він не міг дихати.

– Конрой, – кволо промовив Стренд, – у мене болить. Отут болить… – Він торкнувся рукою грудей. – Мабуть, я…

Через півгодини Стренд був уже в реанімаційній палаті саутхемптонської лікарні. Над ним схилився доктор Колдуелл і промовляв до когось невидимого:

– Серце…

«Чоловік точнісінько твого віку», – сказав колись доктор Прінз…

Після цього він дуже довго нічого не чув і не усвідомлював.

Голоси стали виразніші. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна. Життєдайний цілунок… Він упізнавав окремі обличчя. Почали вимальовуватись людські постаті. Впізнав себе. Світ наближався до нього.

З лікарні його виписали вже через два тижні. Доктор Колдуелл виявився на висоті. З міста приїхав доктор Прінз, вигляд він мав похмурий. Хейзен викликав відомого кардіолога, той прилетів з Нью-Йорка вертольотом і вселив надію. Лікарі робили аналізи, оглядали хворого й перешіптувалися в коридорі. Конрой, цей мертвотно блідий рятувальник на океанських водах, тепер прислужував усім, виконуючи роль водія. Елінор відклала свою поїздку до Греції і разом із Джіммі залишилася біля батька.

Коли найгірше минуло, Леслі почала їздити до Нью-Йорка й назад, щоб не втратити уроків і побути з Керолайн, поки та складатиме випускні іспити.

Біль ущух, але Стренд був такий кволий, що через силу підіймав руку. Хейзен перевіз його до свого великого будинку на узбережжі й разом з містером Кетлі відніс нагору в спальню.

Лікарі в один голос заявили: Стрендові потрібен відпочинок, тривалий відпочинок. Він не перечив, щоб його опікали, наче дитину, дозволяв, щоб усе за нього вирішували інші. Він не думав про майбутнє і мовчки вислуховував усе, що йому казали, їв усе, що йому давали, пив ліки, згодився, щоб його поклали у великій спальні на другому поверсі, з вікнами на океан, де він міг милуватися картиною Ренуара. Аллен ставився до всіх з байдужою вдячністю і не завдавав собі клопоту заводити зайві розмови.

Він зможе прожити сто років, казали йому лікарі, якщо берегтиме себе. Але ж він, Стренд, усе своє життя думав, що береже себе! Ніхто не попередив його про ту водоверть і про підступну могуть океану. Поруч на тумбочці лежав лист від Юдіт Кінлін. Аллен не розпечатав його. Він не пам'ятав, чи подякував Конроєві та Лінді Робертс за те, що вони врятували йому життя. Та часу в нього ще досить. Подякує, як повернеться до сили. Аллен не звик хворіти, одначе тепер віддався недузі з якоюсь сонною втіхою. Тимчасово він склав із себе всю відповідальність за свій організм.