Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Знаєте, а ви зняли б краватку, – запропонував Хейзен. – У краватці, мабуть ніхто більш не буде, Істхемптон тепер пролетарський. Не такий, який був колись. Мій батько наполягав, Щоб до вечері ми щоразу переодягалися. А тепер тут, носять усе. Зовсім прозорі сукні, джинси, червоні штани, як оце в мене, дідько б їх узяв! Я певен: усе це сповнене найлиховіснішого соціологічного змісту.

– Стренд розв'язав краватку і сховав її до кишені. Він мав дуже тонку шию, і для нього навіть нелегко було знаходити сорочки з таким малим коміром і такими довгими рукавами. Хейзен здивовано подивився на Аллена.

– Я помітив, що ви їсте добре…

– Як кінь, – докинув, Стренд.

– А все одно такий худий!

– Худючий!

– Я б на це не нарікав. Коли б я їв так, як ви, мене б уже возили на колясці! – Він надпив віскі. – Але у вашій сім'ї ніхто не схильний до повноти.

– Та ні. Правда, Елінор часом сідає на сувору дієту, коли відчуває, що набрала кілька зайвих грамів.

– Сміх, та й годі! – пирхнув Хейзен. – В її роки і з її фігурою!..

У двері подзвонили.

– Гості на вечерю, – сказав Хейзен. – Сподіваюся, ви не дуже знудитесь у їхньому товаристві. Вечірки в Хемптоні. бувають і нудні.

За вечерею господар сидів на чолі столу, праворуч від нього, – Леслі, ліворуч – Керолайн. Дерлі зробила собі високу зачіску. Біля Керолайн сів хлопець, з яким вона три тижні тому грала в теніс. Аллен задоволено відзначив, що це не той красень Чед чи Бред, проти якого застерігав Хейзен. Поруч нього сиділа дама на прізвище Колдуелл – власниця одного з будинків за дюнами. Вона прийшла з чоловіком та дочкою. Цій дівчині відвели місце біля Джіммі – вона була десь одного з ним віку, хоча Стренд ніколи не міг визначити напевне, скільки років тій або тій дівчині. У школі в нього були учениці, що мали – він це добре знав – по шістнадцять років, а виглядали на всі двадцять п'ять. Далі сидів дебелий і жвавий чоловік на прізвище Соломон з довгою, прямою сивою чуприною – вона робила його схожим на Джорджа Вашінгтона. Праворуч від Стренда – Лінда Робертс, тепер уже не в дорожніх «лахах», як вона назвала була свій одяг, а в довгій, з оборками рожево-ліловій сукні, що лишала відкритими її худі плечі. Місіс Соломон, гостровида, але приємна жінка, підстрижена під хлопця й дуже засмагла, сиділа ліворуч від Стренда. І нарешті Колдуелл, що його відрекомендували як доктора Колдуелла, – середнього віку чоловік зі скорботним, офіційним обличчям посла, якому щойно наказали передати надто непослідовному урядові різку ноту, – замикав товариство за столом, сидячи між Леслі та місіс Соломон. Конрой, хоч він і жив тут таки, до списку запрошуваних за цей стіл, очевидно, не входив.

Розмова точилася жвава, і Стренд був радий бачити, що Леслі та Керолайн задоволені вечіркою і що дочку Колдуеллів – її запросили навмисне для Джіммі, – здавалося, дуже зацікавило те, що хлопець розповідав їй. Але з їхньої розмови до Стренда долітали тільки окремі слова, бо Лінда Робертс не вмовкала, базікаючи в нього над вухом своїм високим пронизливим голосом.

– Сьогодні я буду нестерпна! – застерегла вона Аллена, коли сідали за стіл. – Я така висотана! Політ через океан – це таки неаби-що. – Лінда щойно повернулася з Франції, де, як вона повідомила, крім роботи в паризькій галереї, вона «просто не могла пропустити» одного весілля.

– Чотириста гостей! – сказала Лінда. – На щастя, не пішов дощ, а то вечірка, в саду обернулася б на стихійне лихо. Що не весілля в червні, то я вимокаю до нитки. І я вже помітила, що коли на весілля доводиться тікати від дощу, то через рік або два неодмінно доходить до розлучення! Рассел розповів мені геть усе про вас, і про вашу чарівну родину, і скільки ви для нього зробили. Ви повинні пишатися своєю дочкою. На її місці я просто заверещала б і впала непритомна. Не знаю, що буде з нашим любим Нью-Йорком! Ніхто вже не зважується носити коштовності. їх поховали у банківських сейфах. Та ще й застрахували. – Вона зітхнула, стенувши своїми худими плечима. – Рассел каже, що ви вчитель історії. Це, мабуть, дуже цікаво! Історія була одним з найулюбленіших моїх предметів у Мічманському університеті, але тепер я не читаю навіть газет – тільки світську хроніку та кіноогляди. Все інше таке похмуре!.. Пробачте мені, я насилу розмовляю, така виснажена. Аеропорти – це ж пекло! А найгірший – Ф'юмічіно. Це я через нього майже перестала літати до Рима. Тепер усі подорожують, подорожують – у першому класі можеш побачити найхимерніших людей. Мій чоловік уже зібрався був купити реактивний літак, та помер. Я дуже люблю приземлятись у Ніцці. Аеропорт просто біля моря, і почуваєш себе, як за добрих давніх часів, коли до Європи плавали на розкішних океанських лайнерах, де об одинадцятій годині милі стюарди розносили вздовж шезлонгів бульйон… А тепер уже немає тих чудових італійських кораблів. О, спагетті – страва богів! Не хочу здатися старомодною, але прогрес теж повинен мати якісь межі. Вони вже довели Лазуровий берег до того, що він тепер скидається на Майамі-Біч, але я з аеропорту відразу шасть до свого гніздечка – це в горах, біля Мужена, – і нікуди з нього ногою не ступну, хіба що вийду погуляти в своєму саду. Ви ж знаєте Мужен, містере Стренд, чи не так?