Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Обдаровані молоді люди не люблять рости поступово, – зауважив Хейзен. – Вони хочуть просуватися блискавично. Вони певні, що зможуть керувати цілою, компанією вдесятеро краще, ніж якийсь там старий консерватор, що йому тільки й стояти з гусячим пером за конторкою. Гадаю, в моїй конторі теж є кілька молодих честолюбців, які кажуть так і про мене.

– Довгенько ж ви пили з нею по чарці! – кинув Аллен.

– По дві, коли сказати точніше. Молодик, що був з Елінор, містер Джанеллі, здається, вже перехилив кілька до того. Щиро кажучи, він був напідпитку так. наче зазирнув того дня не в один бар. Розмовляючи, він так, розпалився! Ось вона, мовляв, весь час нарікає, що нею керують кретини і їй це остогидло, та коли він, Джанеллі, пропонує послати все якнайдалі й нарешті стати самій собі господинею, вона, мовляв, дивиться на нього, наче на божевільного!

– Джанеллі не сказав, що саме він пропонує їй? – обережно запитав Аллен.

– Ішлося, як я зрозумів, про одруження, – відповів Хейзен і пильно подивився на Стренда.

Алленові вдалося залишитися незворушним.

– Я теж зрозумів, що вони… ну.., люблять одне одного.

– Потім містер Джанеллі звернувся до мене за порадою, – провадив Хейзен. – Здається, він вважає, що не створений працювати в свого батька, – він середульший з-поміж п'ятьох синів в одному бізнесі з батьком і, певна річ, почуває себе обділеним. Запитав досить голосно мою думку про те, чи є сенс заснувати їм удвох як видавцеві й редактору невелику газету в якому-небудь містечку.

– І що ви відповіли йому? – спитав Аллен. «Мабуть, молодь відчуває в Хейзені якусь приховану мудрість і силу, – подумалося йому, – що так одразу відкриває перед ним душу». – Ви не спитали в того молодика, де він збирається роздобути кошти на здійснення свого благородного задуму?

– Він щось казав, ніби брати згодні скластися й допомогти йому, якщо він знайде, куди вкласти гроші. Вони не нарікатимуть, якщо він піде, тут сумнівів немає. П'ять братів у одному бізнесі! І ще є дві сестри та зять. Італійські родини! – Хейзен поблажливо всміхнувся, натякнувши на середземноморську плодючість. – Я дещо знаю про його батька. Один з моїх клієнтів має з ним ділові стосунки. Твердолобий, але чесний, каже мій клієнт. Справи в нього йдуть досить непогано. Ці італійці за останні роки домоглися дивовижних успіхів. Але, на жаль, не в Італії! – Хейзен ледь усміхнувся на власний дотеп. – Батько, наскільки я розумію, не в захваті – від планів свого синочка, і він має рацію.

– Ви їм що-небудь сказали? – мало не осудливо запитав Стренд.

– Сказав, що молодість – це пора ризику і що мені треба йти перевдягатися до вечері. – Хейзен замовк. – А як цю думку сприйняли ви з дружиною?

– Ми намагаємось не втручатися. – коротко відказав Стренд.

– Я не перестаю дивуватися, що ви дозволяєте своїм дітям іти власним шляхом. – У тоні, яким Хейзен це промовив, не було ні схвалення, ні осуду. – В нас удома все було інакше. Кожному з нас цілком певно казали, що він робитиме. Одначе мій брат учинив батькові наперекір. Навіть не приїхав з Каліфорнії на його похорон. Ми майже не спілкуємося. Я чув, він щасливий. А може, це тільки плітки. – Хейзен іронічно всміхнувся.

Нагорі почулися звуки гітари. Грав Джіммі. Линули безладні акорди, якісь сумні, похмурі, а тоді раптом веселі, так ніби Джіммі розмовляв на інструменті сам із собою і один Джіммі був сумний, а другий – задерикуватий і насмішкуватий.

– Якщо цей шум вас дратує, я піду нагору й скажу йому, щоб перестав, – мовив Аллен.

– Та ні! – заперечив Хейзен. – Я люблю, коли в домі музика. Я сам сказав йому, що хочу послухати, як він грає.

– Джіммі розповідав мені про це. Ви сказали йому так, мабуть, із ввічливості.

– Я не такий ввічливий! – кинув Хейзен.

Обидва замовкли й прислухались. Джіммі заспівав пісню, якої Аллен досі не чув. Та він не міг зрозуміти жодного слова. То був уже не спів, а тужливий і ніжний шепіт, що його раз у раз перебивали різкі вигуки,

– Здається, я розповідав вам, що мати часто грала на фортепіано, – озвався Хейзен. – Коли була молода. Потім вона кинула грати. А через кілька років померла. Пішла у вічну тишу.

«Пішла у вічну тишу… – подумки повторив Аллен, – Оце так кажуть про материну смерть!»

– Мабуть, мені пора пригоститися ще, – сказав Хейзен, підводячись зі стільця. – Вам теж налити?

– Поки що ні, дякую.

Хейзен саме готував собі коло буфета напій, коли двері відчинились і ввійшла висока жінка – її голова була обмотана шарфом, ніби тюрбаном.