Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Аллен, – галантно мовив Стренд, подумавши про те, з якою, ж тоді швидкістю і як довго розмовляє місіс Робертс, коли вона не висмажена перельотом через океан.

– Аллен! – проказала вона за ним. – Колись я мала кавалера з таким ім'ям. То був юнак просто неземної краси. Його завжди питали, чи не хоче він зніматись у кіно. Але він надто серйозно захоплювався кінними перегонами. А коли я вийшла заміж за свого чоловіка, він. так занепав духом, що одружився з жінкою, яка уже вчетверте була розлучена. Вона одержувала величезні аліменти! Він приїжджав з нею до нас у гості, і три дні Аллен ходив коло мене як хмара. Ми вже натякали, ніби збираємося до Іскії, щоб якось викурити їх із дому. Вульгарна штучка, та його дружина. Уявляєте собі, засмагала без ліфчика! Ви знаєте, вона до нестями пишалася своїми грудьми. Вона починала на стадіоні Техаського університету – стрибала там перед глядачами й давала сигнал, коли треба плескати, а її перший чоловік грав у футбол за «Даллас» і весь час її лупцював. Я не знайшла в своєму серці сили, щоб засудити його. Ви й ваша чарівна дружина – господи, вона ж просто диво! – ви повинні приїхати до мене в Мужен. Ви часто буваєте у Франції?

– Ні, – відповів Стренд, намагаючись зосередити свою увагу на апетитному соковитому шматку баранини в себе на тарілці. – Не часто.

– Мужен вам сподобається. Райський куточок, схований у горах! Мій чоловік купив мені цю віллу як весільний дарунок. Другого такого чоловіка я не знаю. Він мав ділові контакти в усьому світі. Назвіть що завгодно, тобто яку завгодно країну – і він мав там фірму. Йому, звісно ж, страшенно часто й довго доводилось не бувати вдома…

«Не важко здогадатися, чому його часто й довго не бувало. вдома!» – зловтішно подумав Стренд.

– Це й наштовхнуло мене на думку взятися за доброчинну діяльність, – провадила Лінда Робертс. – Усе сама й сама… В таких випадках інші жінки звичайно заводять собі коханців. – Вона знову засміялася на повен голос, майже істерично. – Хоча мій чоловік був не з добрих людей, зовсім ні. Таким його не назвеш. Так от, добродійність заповнила величезну пустку в моєму житті, містере Стренд, тобто я хотіла сказати – Аллене. Зараз я звільню вас від свого товариства. Онде Неллі Соломон просто вмирає вже, так хоче з вами поговорити, я добре бачу. А я собі сидітиму крячкою.

Місіс Соломон сиділа від Стренда ліворуч, і він вдячно повернувся до неї. Поки Лінда Робертс виголошувала свій монолог, Леслі раз чи двічі подивилася через стіл і співчутливо-іронічно всміхнулася Алленові.

Місіс Соломон їла старанно, мовчки, її очі дивилися в тарілку. Доктор Колдуелл, що сидів ліворуч від неї, тихо, довірливим тоном розмовляв з Леслі – майже весь вечір, як помітив Аллен. Потім Леслі розповіла йому, нібито Колдуелл переїхав практикувати до Хемптона, бо, як він пояснив, у місті ніколи не міг знайти, де припаркувати машину, коли виїздив на виклики. Колдуелл також глибоко цікавився музикою, добре на ній розумівся, як дійшла висновку Леслі, і не молов дурниць. Він справив на неї враження чоловіка не досить дипломатичного, проте, як їй здалося, це був лікар того типу, що їх хворі просто боготворять.

– Ви сюди на ціле літо? – спитав Стренд у місіс Соломон, бо ж розмову треба було якось почати.

– Ми наймаємо віллу, – відповіла місіс Соломон. – Оце вже друге літо. – Вона мала м'яку південну вимову. «Алабама», – подумав Стренд. – Але Герб хоче купити тут будинок.

– Це справді гарний куточок, – погодився Стренд.

– Коли не граєш у гольф, – сказала місіс Соломон,

– Як це? – здивувався Стренд.

– Коли у вас прізвище Соломон, – промовила вона, – то раптом

виявляється. Що в клубі дуже суворі правила прийому нових членів. Не знаю, чи вам зрозуміло, що я маю на увазі.

– Зрозуміло, – ніяково. сказав : Стренд.

– Зрештою, нічого страшного в цьому нема! – мовила місіс Соломон з веселою усмішкою. В неї були гострі, гарні білі зубки, і усмішка пом'якшувала вираз її обличчя. – Думаю, будинок ми купимо. Тільки в клубі звертають увагу на те, хто ти такий. А в будь-якому іншому місці, нехай ти хоч папуас, тебе однаково запросять на вечірку. П'ятдесят років тому ірландців теж не пускали в клуби. Тим то багаті ірландці оселялися в Саутхемптоні окремо. П'ятдесят років не так уже й багато, щоб дочекатись, коли тобі дозволять пограти в гольф, правда ж? – місіс Соломон знову усміхнулася.

«А вона досить мила жінка, – подумав Стренд. – Якщо Хейзенові потрібна коханка, то хай би краще вибрав Неллі Соломон, ніж Лінду Робертс».