Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Так.

– Я не сказала, що збираюся туди їхати, – пояснила вона. – Я тільки сказала, що якби мала зелененькі, то поїхала б. І ще я йому сказала, що зелененьких у мене нема.

Він пояснив, що є можливість дістати те, що ти називаєш «зелененькими».

– Справді? – здивовано звела брови Керолайн. – Мені він цього не казав.

– Він спершу хотів поговорити зі мною.

– Що ж він тобі ще розповів? – насторожилась Керолайн,

– Ніби ти хочеш навчатись у сільськогосподарському коледжі й одержати диплом ветеринара.

– І це жахливо, так? – В її голосі прозвучала ворожість.

– Ні, звісно, – заспокійливо відповів Аллен. – Але ми з матір'ю хочемо знати: чому ти надумала стати саме ветеринаром і чому не сказала нам про це раніше?

– Раніше я не була в цьому впевнена. Я не хотіла вам нічого казати, поки не вирішу сама для себе. Крім того, я боялася, що ти обізвеш мене сентиментальним дівчиськом і сміятимешся з мене. Ну ось, тепер ти все знаєш. Смійся, коли хочеш!

– Ніхто не думає сміятися, Керолайн, – лагідно мовив Аллен.

– В усякому разі, про це немає сенсу навіть розмовляти. – Дівчина безнадійно махнула рукою. – Казочки для дітей! Це коштує гроші. Великі гроші. А ми багаті хіба що на любов, – з іронією кинула вона. – Та коли доходить до «скарбів земних»… – Керолайн стенула плечима. – Я ж не сліпа. Коли ти востаннє купив собі новий костюм?

– Давай побалакаємо про це потім, – сказав Аллен. – Зараз мене цікавить, з яких міркувань ти захотіла стати ветеринаром. Що ти знаєш про тварин?

– Та, власне, нічого. А втім, дещо таки знаю. Тваринам важко. Страшенно важко. І їм треба допомагати. Хіба це так дивно, коли хтось прагне покласти своє життя на те, щоб цей жахливий світ став хоч трохи людянішим? – її голос прозвучав різко, так ніби вона зібралася оборонятись.

– Я не думаю, що це так дивно, – сказав Аллен. – По-моєму, це якраз чудово! Але й людям теж важко. А просто лікарем ти не хочеш бути?

– Я не хочу бути ні лікарем, ні політиком, ні генералом, ні громадським діячем, бо в мене нічого з цього не вийде. Елінор стала б ким завгодно, а я – ні. Може, я й дурна, але одне я знаю напевне: я – це я. Я важко ладнаю з людьми, вони мене лякають, я незграбна, я завжди мелю дурниці й відчуваю, як люди сміються в мене за спиною!..

«Рідна моя, бідолашна донечка!» – сумно подумав Аллен.

– З тваринами легше, – запально провадила Керолайн. – Вони не розмовляють. А якщо й розмовляють, то ми їх не розуміємо. Тварини не знущатимуться з мене! – Здавалося, з її очей ось-ось бризнуть сльози.

Стренд перехилився через стіл і поплескав дочку по руці.

– Гаразд, гаразд, – мовив він. – Принаймні тепер я знаю твою думку про це. Хоч і вважаю, що ти до себе, мабуть, таки надто сувора. Коли підростеш, то гадаю, будеш про себе кращої думки.

– Якщо мені доведеться залишитись у цьому місті, день і ніч із шкури пнутися, щоб дотягтись до гарненьких дівчаток, то я просто загнуся! – І Керолайн заплакала.

«А якби я сказав тобі, що ти мене переконала і, на мою думку, з усіх боків краще буде, коли ти поїдеш до коледжу? – Аллен помовчав і провадив: – Вихід у нас є, ми можемо дозволити це собі, незважаючи на оті «скарби земні».

Керолайн недовірливо звела на нього очі.

– Що ви з мамою хочете робити – працювати й вночі, щоб послати мене до Арізони?

– Ну, це ти вже занадто! – засміявся Аллен. – Ні. Містер Хейзен висунув одну цікаву пропозицію.

– Чи думаєш. позичати в нього гроші? Я нікуди не поїду, якщо…

– І знов ти не вгадала, – перебив її Аллен, А тоді розповів їй про Хейзенів план щодо спортивної стипендії.

Керолайн слухала з широко розплющеними очима.

– Він уже мав розмову зі своїм приятелем з того коледжу, – провадив Аллен. – Вони можуть влаштувати твою зустріч із випускником їхнього коледжу, який живе й працює на них у Нью-Йорку. Він подивиться, що ти вмієш. Якщо ти ставишся до цього справді серйозно, то раджу трохи потренуватися.

– Я ставлюся до цього цілком серйозно, – промовила Керолайн. – Хіба я схожа на несерйозну?

– Я побалакаю на кафедрі фізичного виховання у вашій школі. Може, вони трохи потренують тебе.

– Дурниці все це, – недовірливо похитала головою Керолайн. – Всього один раз у житті я змагалася з дівчатами, яким треба цілий тиждень, щоб оббігти квартал, і за це отой ненормальний коледж збирається платити мені чотири роки стипендію? Мабуть, містер Хейзен просто пожартував, тату.

– Він не з тих, що жартують, – заперечив Аллен. – І з ким ти там змагалася, теж нічого не важить – важить час, за який ти пробігла дистанцію. – Аллен підвівся. – До речі, той коледж називається Траскотський. І містер Хейзен сказав, ідо там дуже непоганий сільськогосподарський факультет. Якщо ти впевнена у своєму виборі, ми з матір'ю зробимо все, щоб допомогти тобі. А якщо нічого не вийде, пошукаємо чогось іще.