Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Коли батько помер, – сказав він,: – мені, крім усьога іншого, дісталася в спадщину і його стара секретарка. Неприємна дама, яку звали міс Гудсан; Одного дня вона сиділа у мене в кабінеті. І поки я курив люльку – цю звйчку разом з іншим я успадкував, як і юридичну практику, від батька, – та дама суворо подивилася на мене й каже: «Якщо дозволите зауважити, містере Хейзен, ви дуже нагадуєте мені вашого батька». Я був тоді ще молодий, і таке порівняння мені полестило. Мого батька знали як одного з найкращих адвокатів у країні, він блискуче виступав у кількох важливих державних комітетах, був президентом Нью-Йоркської колегії адвокатів. «А чим саме я нагадую вам батька, міс Гудсан?» – трохи самовдоволено запитав я. «Ви кидаєте запалені сірники в кошик зі сміттям і ризикуєте все тут спалити точнісінько так,, як він!» – відповіла стара дама.

Хейзен разом з усіма засміявся. Вони саме їли десерт, і він, поклавши ложечку, задоволено зітхнув.

– Боже, яка розкішна вечеря! Боюся, – звернувсь він до Керолайн, – вам не пощастить скуштувати такої, коли будете в Арізоні.

– Якщо я туди потраплю!

– Коли людина, що натискатиме кнопку секундоміра, виявиться чесною, то я не маю сумніву: ви потрапите туди, – сказав Хейзен, і ці його слова пролунали, мов вирок у суді. – Ви не повинні кидати теніс. У вас буде час і вчитися, й грати. Тільки я не певен, чи вам коли-небудь ще захочеться грати в парку.

– Ніколи! – згодилася Керолайн.

– Тоді ми придумаємо щось інше, гаразд? – мовив Хейзен, відпиваючи каву. – Я член міського й заміського тенісного клубу на Східній П'ятдесят восьмій вулиці. Ви не проти пограти зі мною в парі в суботу вранці?

– Це було б грандіозно! – відповіла Керолайн.

– Я вас з усіма познайомлю, – сказав Хейзен. – Там не багато таких добрих гравців, як ви. Приходитимете туди коли завгодно, як моя гостя.

– А хіба в ці вихідні ви не поїдете на острів? – спитав Аллен. йому не подобалося те, що Хейзен уже явно переплачував свій борг вдячності.

– Ні. В суботу вранці в мене зустріч у місті.

– Боюся, ви надто багато працюєте, містере Хейзен, зауважила Леслі.

– Кажіть просто Рассел, – попросив Хейзен. – Гадаю, нам уже пора звертатися одне до одного на ім'я. Я зватиму вас Леслі, гаразд?

– Звичайно!

– Дякую. Робота… – Він на хвилю задумався. – Це моя радість. Не знаю, де б я себе подів, якби не працював. Я хотів би померти до того, як покину роботу. – Він усміхнувся, щоб його слова не справили надто гнітючого враження. – Зрештою, я найстарший член у правлінні фірми, і їм не пощастить спровадити мене в парк на лавку, хоч яким кретином я стану! Ну, – сказав Хейзен, підводячись, – мені пора. Перед сном треба ще почитати папери. Дякую вам за надзвичайно приємний вечір! Добраніч, Керолайн! Добраніч, Леслі!. – На мить він завагався, тоді додав: – Добраніч, Аллене!

– Я проведу вас до дверей… – сказав Стренд. Потім відкашлявся й докинув: – Расселе. – Вже біля порога, куди долинав брязкіт посуду, що його мили в кухні Леслі та Керолайн, Аллен сказав: – До речі, той хлопчина, Ромеро, днями приходив до мене в кабінет. Пропозиція його зацікавила. Я сказав, щоб він написав вам листа. Щоб якомога відтягти вашу з ним зустріч.

Хейзен засміявся:

– Невже він такий неприємний?

– Гірше!

– Я пошукаю його листа. – Хейзен пильно подивився на господаря дому. – Ви не шкодуєте, що так вирішили з Керолайн?

Поки що ні, – відповів Стренд,

– І не пошкодуєте! – сказав Дейзен. – Запевняв вас. О, до речі, цієї суботи «Янкі» грають проти «Босторна». – Як буде гарна погода, зможете піти?

– Звичайно!

– От і гаразд. Я подзвоню, вам у суботу вранці, після того як відрекомендую Керолайн у клубі.

Вони потисли один одному руку, і Хейзен пішов.

Згодом, у ліжку, Леслі,сказала:

– Сьогодні ввечері в нашому домі з'явилася щаслива маленька дівчинка!

– Так. – мовив Аллен.

Але ти, здається, не дуже радий?

– Я звикнуся з цим, – відповів Аллен. Потім сердито додав; – І. чого в біса їй так закортіло втекти від нас якомога далі?

Він не лежав. Він плив у каламутній білій імлі. До нього були приладнані якісь трубки. Десь далеко лунали невиразні голоси. Душа, як ніколи, прагнула сну, забуття.

В суботу день склався дуже щасливо. Погода стояла тепла, сонячна. «Янкі» виграли, і менеджер з першим тренером підійшли до приватних лож, щоб потиснути Хейзенові руку. Стренд, усміхнувся й сказав:

– Слухайте, Расселе, та вони тут усі вас знають! А ви ж мене запевняли, ніби ходите на стадіон раз на рік!