Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Звичайно, думатиму, – відповів Аллен.

– Ти прийшов сюди, щоб забути про свій клопіт, – сказала Юдіт, співчутливо всміхнувшись, – а я додала тобі нового клопоту. Я повелася незграбно, У мене немає до цього хисту. – Вона підвела голову й подивилася йому в очі. Принаймні тепер ти все знаємо, Ми обоє знаємо.

– Так, – мовив він.

Юдіт підійшла до нього й застебнула йому сорочку. Аллен поцілував її в голову.

– А тепер, – сказала вона, – давай доп'ємо!

Аллен поволі йшов у вогких сутінках додому. В голові у нього все переплуталося. Він був і окрилений, і невдоволений собою водночас. Але відчуття поразки сьогодні в нього не було. Раніше з ним нічого такого не траплялося, а після одруження, то й поготів. Аллен вважав, що, крім власної дружини, він ніколи не подобався жодній із жінок. А Леслі була прив'язана до нього не через його фізичні переваги, а тому, що цінувала його розум та моральні якості.

Хейзен запитував, чи вірить Аллен у десять заповідей, і він відповів, що вірить. Але вірити в них і виконувати їх – не одне й те саме. Хоч Аллен і не порушував подружньої вірності, та не раз, бувало, жадав дружини свого сусіда, що було природно й неминуче, але суперечило велінню, оголошеному з гори Сінай. Коли посланець бога Ізраїлю повідомив у пустелі мандрівним племенам закон, він не міг собі уявити, як важко стане дотримуватися того закону через кілька тисячоліть у кам'яних лабіринтах Нью-Йорка.

Потім Аллен пригадав, яким тоном Юдіт сказала: «А зараз я зроблю те, що вже давно хотіла зробити». «Давно… – похитав, головою він. – Мені п'ятдесят, а я досі навіть не замислювався про таке». На розі біля свого будинку Аллен уже хотів був повернути й піти назад, але в ту мить помітив Александера, який стояв, прихилившись до стіни біля входу, і зрозумів, що портьє його теж побачив. Аллен хутко рушив до дверей і сказав:

– Добрий вечір, Александере! Паскудна погода, чи не так?

– Паскудна, – погодився Александер, кутаючись у свою військову куртку й посмоктуючи сигару.

Відчинивши двері в квартиру, Аллен почув, що Леслі грає. Він став і на мить заслухався. То була соната Шуберта в мінорному ключі; тиха й спокійна мелодія дуже пасувала до цього похмурого дощового вечора. Аллен скинув плащ, капелюх і дбайливо почепив їх у передпокої. Потім зайшов до вітальні.

– Добрий вечір, – привітався він.

Леслі різко урвала гру, встала й обернулася до нього.

– Добрий вечір, – мовила вона холодно, але не підійшла й не поцілувала його.

«Не краще, ніж минулої ночі чи сьогодні вранці», – подумав Аллен, І все ж таки звичаєві цілуватись, коли одне з них приходило додому, було стільки ж років, як і їхньому подружньому життю. Аллен ступив до дружини, що й досі стояла біля піаніно, нахиливсь і поцілував її в щоку.

– Ти пізно, – кинула вона й принюхалась. – Та ще й пив!

– Зайшов по дорозі до бару, – сказав Аллен. Це було не зовсім так, але ж збрехати не важко – ганебно легко! – Я змокнув і змерз, Випив одне віскі. – Він здвигнув плечима. – Керолайн удома?

– Ні, пішла до бібліотеки.

– Хто-небудь дзвонив? – Вони цілий день не бачились, і слова ці були звичайні, а ось тон – якийсь дивний.

– Ні.

– Я не заважатиму тобі грати. Піду до…

– Ти нікому не заважаєш. Я вже награлася,

Задзвонив телефон.

– Я візьму трубку, – кинув Аллен, радий,; що трапилася нагода вийти з кімнати.

Дзвонив Хейзен,

– Вибачте, що змушений був покинути вас отак напризволяще в своєму домі, – сказав Хейзен. – Але в Нью-Йорку телефон аж розривався. Сподіваюсь, усе було гаразд?

– Краще й не могло бути, – відповів Стренд з удаваною щирістю.

– Дещо з'ясувалося, – сказав Хейзен. – Сьогодні надвечір мені дзвонили з поліції. Вони зловили одного з тих, хто, як вони гадають, напав на мене. Принаймні хлопець явно причетний до тієї події. Просять, щоб ми з Керолайн зайшли до двадцятого відділка. Це неподалік від вас…

– Я знаю, де це.

– Завтра о дев'ятій ранку побачимо, чи пощастить нам упізнати його. Як гадаєте, Керолайн не буде проти? – стурбовано запитав Хейзен. – Звичайно, якщо вона не схоче піти, то вони її не примусять. Думаю, те, що дівчина просто впізнає його, для суду не матиме, власне, вирішального значення, і..

– Керолайн ще немає вдома, – перебив його Стренд. – Коли вона прийде, я запитаю в неї.

– Гаразд, – мовив Хейзен. – Я б хотів, щоб негідники бодай кілька місяців посиділи. Хоч тепер такі суди, що на це, мабуть, навряд чи можна сподіватися. Подзвоніть мені в контору. Я працюватиму допізна. О, до речі, я вже побалакав зі своїм товаришем із Траскота. Один із колишніх їхніх студентів тепер працює на них у Нью-Йорку, і мій товариш пообіцяв улаштувати так, щоб той чоловік зустрівся з Керолайн і подивився на неї.