Ірвін Шоу - Хліб по воді

Аллен зітхнув, надяг піжаму й ліг спати.

Він заснув майже відразу, й, коли серед ночі прокинувся, Леслі теж була в ліжку, проте лежала скраю, не торкаючись його.

Вранці, коли задзеленчав будильник, Леслі вдала, ніби спить. Аллен вийшов з дому, не поцілувавши її, як це робив щодня. Вона була жінка лагідна, врівноважена й не любила сваритися, та коли вже ставала лиха, холодна й замикалася в собі, то це тривало днями, і тоді він почував себе у власному домі, ніби у вигнанні.

Аллен глянув через стіл на Юдіт Кінлін. П'ючи каву, вона зворушливо тримала чашку по-дитячому, обома руками. Погляд її світлих очей був добрий і стурбований. Несподівано Аллен відчув, що повинен розповісти всю правду цій милій простій жінці, розумній і чуйній, якої не торкається його клопіт, і вона, звичайно, не вдариться в сльози.

– Я трохи стурбований, – промовив він. – Сімейні справи. Нічого, правда, трагічного. Просто треба щось вирішувати. Коли виростиш двох дітей, то починаєш думати, ніби уже все знаєш і з третім ніякої мороки не буде. А це не так. Вони всі різні. Що було з одним, те не конче повториться з іншими. Може, я завдаю собі марного клопоту, може, хай усе йде своїм звичаєм… Так, як ріс я…

Аллен знизав плечима. Одна дитина в сім'ї, він змалку почував себе самотнім, його батько був значно старший за матір, хворобливий чоловік, якому не щастило в житті. Він не мав часу виховувати сина, бо коли повертався з роботи, то всі свої сили витрачав на те, щоб сваритися з матір'ю за гроші.

– Мої батьки не розбещували мене любов'ю, – сказав Аллен, гірко посміхнувшись. – Може, я даремно вбив собі в голову сентиментальне уявлення про сім'ю. Так чи так, а я гадав, що коли з'являться діти, я нестиму за них відповідальність, захищатиму їх. І на щастя, а може, й на лихо, моя дружина завжди думала так само. Отож ми втяглися, – може, навіть надто втяглися, втяглись як егоїсти, – в їхнє життя. Не знаю. Як сказав мені у вихідні один чоловік, я йду не в ногу з часом… Від цього важко відвикнути.

– У них неприємності? – спитала Юдіт, і очі в неї посмутніли.

Аллен бачив, що подумки вона перебирає всі неприємності, які можуть статися з молоддю в сучасному Нью-Йорку, і зважує, наскільки серйозними ці неприємності можуть бути.

– Нічого страшного, – всміхнувся Аллен. – По суті, навіть навпаки. – І він розповів Юдіт про Хейзенову пропозицію послати Керолайн до коледжу і про те, чому це спало йому на думку. Він не сказав їй про розмову з Елінор і про те, як старша дочка переконувала його не відпускати Керолайн з дому. Це завдало б йому болю… Навіть розповідаючи, Аллен знову відчув образу на Елінор, образу, яка зродилася в ньому під час розмови з нею, і він боявся, щоб Юдіт цього не помітила.

– Спершу, я хотів відмовитися, – провадив. Аллен. – Мабуть, ця пропозиція зачепила за живе мою; гордість. Важливе рішення прийняли без мене, так ніби я сам. не здатний подбати про власне дитя! Хейзен та й уся ця поїздка на узбережжя чомусь навели мене на думку, ніби я зазнав поразки, програв…

– Дурниці! – різко сказала Юдіт. Поки він говорив, вона сиділа мовчки, граючись чашкою, і тепер сердито відсунула її від себе.

Аллен легенько поплескав її по руці.

– Я вразливіший, ніж вам здається, – мовив він.

– А що думає ваша дружина? – запитала Юдіт.

– Це справа зовсім інша. Я нічого їй не сказав.

– Чому? – здивувалась Юдіт.

Аллен стенув плечима.

– Не знаю. Ми були серед чужих людей. І під чужим дахом. Потім, удома, вона щось відчула, і я… Не розумію, що зі мною коїлося, але я приховав від неї правду. Мене важко стерпіти, коли я приховую правду. І ми трохи посварились. Боюся, – зітхнув він, – це триватиме ще й сьогодні ввечері. Не до ладу вийшло, – з удаваною бадьорістю кинув він, – Та минеться, як ви гадаєте?

– Звичайно, – відказала Юдіт. – Я не знаю вашої дочки,, та якби вона була моя, я не пропустила б для неї такого шансу, байдуже.,, чи добродійність це, чи ні. Звісно, я, мабуть, ненормальна, – з моєю роботою в школі, та ще в такій школі! – але жити в цьому місті й потрапити до пристойного коледжу – та це ж у наш час просто дарунок небес! Освіта в Нью-Йорку!.. Господи, та це ж та сама війна, тільки іншими засобами!

Аллен засміявся.

– Краще не сказав би сам Клаузевіц! Треба переказати ваші слова моєму приятелеві Хейзену. Може, їх навіть варто викарбувати над порталом кожної школи в нашій системі. – Він поклав чайові для офіціантки. – Гадаю, нам пора йти.

– Що ви думаєте робити? – серйозно запитала Юдіт,