Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Пробачте, містере Стренд, можна вас на хвилинку?

– Звичайно, – відповів Аллен, підвівся й пішов за Хейзеном.

– Мені дуже прикро, що довелося потурбувати вас, – сказав господар дому стишеним голосом у порожній вітальні. – Але я мушу негайно їхати до міста. Мене викликали по телефону вранці за сніданком. Зараз я зникну. Не хочу перебивати ленч усякими там прощаннями та поясненнями. Сподіваюся, ви мене розумієте?

– Так, звичайно.

– Вибачтесь за мене перед дружиною. Хоч і недовго побув я вчора й сьогодні з вами, та все ж я дуже радий, що всі ви тут. Усі, – наголосив він. – А наступного разу я просто відключу телефон!

– Це будуть у нас пам'ятні вихідні, – відповів Аллен.

Якби Джіммі стояв у ту мить поруч і знав, що сталося вчора ввечері, й чув, про що розмовляли сьогодні вранці, він вигукнув би: «Це точно, тат!»

– Подзвоніть мені десь серед тижня, гаразд? – сказав Хейзен, коли вони потисли на прощання руки.

Конрой уже стояв у передпокої – терплячий візник у темному діловому костюмі. Вони з Хейзеном швидко пішли надвір, де їх уже чекав «мерседес».

Твоє прізвище вдостоїлося честі потрапити на полиці бібліотек… А чи знав він, як його звуть? То був зовсім інший чоловік, він носив його прізвище та ім'я, але жив іншим життям. Він був сильний, він не лежав у чужому ліжку, і в його вухах не шумів прибій чи то кров.

– То як відпочивалося? – поцікавилася після вихідних Юдіт Кінлін.

– До знемоги, – відказав Стренд. – У найкращому розумінні.

Юдіт засміялася.

– Здогадуюся, що ви маєте на увазі!

Було прохолодно, лив дощ, і вони сиділи пополудні після уроків у кафе біля помальованого патьоками, вікна, раді, що робочий день позаду і їм пощастило на чверть години сховатися від негоди. Аллен трохи розповів Юдіт про Хейзена й, намагаючись не хвалитися, описав пригоду Керолайн у парку. Він з приємністю пив каву й додому не поспішав. Після того, як у неділю Конрой доставив їх додому, вечір у них з Леслі видався важкий. Дорога з Лонг-Айленду була забита, і їхали вони довго. Його обличчя, напечене за два дні сонцем, пашіло. Аллен здогадувався: Леслі помітила, що йому весь час не дає спокою якась думка, і тільки-но вони приїдуть додому, вона відразу почне розпитувати його. Він не мав звички критися перед нею, не вмів цього робити і знав, що верзтиме дурниці або замкнеться в собі, коли вона приступить до нього.

Того суботнього вечора – уперше за все їхнє подружнє життя – Аллен спробував узяти Леслі й відчув, що не зможе. Дружина повелася так, ніби нічого й не сталося, і спокійно заснула під його боком. А він цілу ніч тривожно крутився й, коли нарешті заснув, йому снилося щось невиразне й лиховісне. В неділю Леслі сказала, ніби в неї трохи болить голова, і цілий день не виходила з кімнати. Аллен не хотів нічого розповідати їй, поки не вирішить сам для себе, як бути з пропозицією Хейзена щодо Керолайн. Тож єдиним його порятунком було мовчати. А оскільки з Леслі він звичайно не мовчав, то вона, звісно, стривожилась, і вже в машині він відчував на собі її допитливі погляди. Однак поруч сиділи Джіммі та Керолайн, і дружина нічого не сказала.

Елінор поїхала до міста з Джанеллі. Леслі теж була трохи сердита на дочку, бо хоч та й пообіцяла в суботу Алленові повернутися на вечерю, але в останню хвилину подзвонила й сказала, що вони всією компанією (і хто б там міг бути?) надумали гайнути вечеряти до Монтока. Не було її й тоді, коли вони вже лягали спати, і ніхто не знав, коли ж Елінор повернулась. А в неділю вранці вона спакувала валізу й поїхала з Джанеллі, заявивши, що у Вестхемптоні, теж на узбережжі, в одного кінопродюсера влаштовують на цілий день гулянку і немає, мовляв, сенсу пхатися ввечері назад, аби лиш вирушити разом з усіма додому,

Джіммі теж знайшов собі у Бріджхемптоні в барі якусь дівчину, пропустив ленч та вечерю й повернувся аж перед самим їхнім від'їздом.

Здавалося, тільки Керолайн, яка за два дні зіграла десять сетів у теніс і тепер спала, зморена, в матері на плечі, була цілком задоволена вихідними. Перед тим, як заснути, вона кинула: «Не життя, а сон!» Аллен подумав, чи так само тішилася б дочка, якби почула, що сказала її сестра біля басейну. Кінець кінцем доведеться розповісти й Леслі про те, що його так непокоїть, він це знав. Та спершу треба самому як слід у всьому розібратися. Не питаючи згоди Леслі, Аллен, щоб дружина, бува, не почала розмови, ввімкнув у, машині радіоприймач, хоч і знав, що вона не забуде спитати й про це.