Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Колись настане час, Елінор, і я запитаю в тебе, що мені робити з собою.

– Залишайся таким, який ти. є. – Вона підвелася й поцілувала батька в щоку. – Я не переживу, якщо ти станеш іншим.

Стренд сидів на терасі сам-один. Елінор пішла нагору переодягтися до ленчу, а Джіммі тинявся понад берегом. Аллен був радий, що Леслі не спускалася вниз. Вона відразу відчула б, що він чимось стривожений, усе в нього випитала б, і такий щасливий для неї ранок виявився б зіпсованим. Мучитися проблемами життя в двадцятому столітті – для цього досить буде й одного члена родини.

Алленові спало на думку піднятися нагору, надягти плавки й скупатись. У цей час біля басейну нікого не було, отож ніхто не побачить його тонких ніг – а він був худий, як і Джіммі. Коли Аллен уже зібрався встати, з дому вийшов містер Кетлі.

– Містере Стренд, – сказав він, – по міс Елінор приїхав якийсь джентльмен.

– Скажіть йому, будь ласка, щоб зайшов сюди, – попросив Аллен.

На терасу ступив молодик, і Аллен підвівся, щоб привітатись.

– Я батько Елінор, – сказав він, і вони подали один одному руку. – Вона за хвилину вийде. Одягається.

Молодик кивнув головою.

– Мене звати Джузеппе Джанеллі, – відрекомендувався він і, сміючись, додав: – Звучить так мелодійно, аж мені ніяково! Друзі називають мене просто Джо.

На думку Стренда, він мав років двадцять вісім-двадцять дев'ять. Голос низький, спокійний, обличчя напрочуд гарне – великі, наче покраплені золотом, зелені очі, смаглява шкіра і густі чорні кучері. На зріст майже такий, як і Стренд. Джанеллі був у сандалях, у білих штанях і блакитній футболці, що лишала відкритими мускулясті засмаглі руки, щільно облягала широкі плечі й вільно спадала до пояса. Аллен був радий, що його не застукали в плавках.

– Гарненький тут у них куточок, – промовив Джанеллі, роззираючись довкола. – Хтось мав мудрих предків!

– Мій син учора ввечері сказав: «Оце то архітектурка!»

Джанеллі засміявся. Це був спокійний, приємний сміх, що пасував

до його лагідного голосу й не зовсім чіткої вимови.

– Добра душа ваш Джіммі! – сказав Джанеллі. – О, вчора у нього був ще той вечір!

– ІЦо він накоїв? – насторожився Стренд. – Напився?

– Та ні, нічого поганого, – всміхнувся Джанеллі. його обличчя, що чіткими лініями брів, носа та підборіддя нагадувало скульптуру, враз пом'якшало, – Якби він напився, то я б звісно, і словом не обмовився про це його батькові. Ні, він випив тільки склянку або дві пива. Джіммі давав концерт.

– На чому? – Аллен наполіг, щоб Джіммі не брав із собою на вихідні електрогітару, – мовляв, і гостинність мільйонерів має свою межу.

– Якась дівчина принесла гітару, – сказав Джанеллі. – Вона проспівала зо дві пісеньки. Знаєте, з отих журливих – «Чого я ще жива», «Чому світ мені немилий став?» – і таке інше бренькання, А коли вона скінчила, Елінор попросила її позичити електрогітару Джіммі, і той вийшов з піаністом на сцену. Знаєте, містере Стренд, він таки вміє грати!

– Я, на жаль, розуміюся на сучасній музиці не так добре, щоб належно оцінити його гру, – мовив Аллен.

– Вам би варто було послухати його вчора увечері, – мовив Джанеллі. – Він грав понад годину. Хіба Елінор не розповідала?

– Ми розмовляли про інше, – сказав Аллен і відчув, що його відповідь пролунала сердито. – Джіммі знай торочить, ніби шукає якоїсь нової гармонії, і я вирішив так: коли він знайде її, то хай повідомить мене про це.

– Не знаю, що він там знайшов учора ввечері, – сказав Джанеллі, – але щось таки знайшов.

– Надалі, – мовив Аллен, – мені, мабуть, слід супроводжувати своїх дітей, коли вони вибиратимуться на ніч до бару чи ще там куди.

– А чом би й ні? – усміхнувся Джанеллі. – Ви не проти, якщо я сяду?

– Пробачте, – похопився Стренд. – Зробіть ласку!

Обидва сіли.

– Елінор сказала, що буде за хвилину, – пояснив Аллен. – Та ви ж знаєте, яка в жінок хвилина, коли вони одягаються в гості.

– Елінор звичайно не дуже затримується, – відповів Джанеллі. – П'ять хвилин сюди, п'ять хвилин туди – в цьому мені не доводиться нарікати на неї.

«Він говорить так, ніби Елінор належить йому, – ображено подумав Стренд, намагаючись нічим не виказати своїх почуттів. – Але дивно, невже задля цього Джузеппе Джанеллі дівчина стала моторнішою? Адже досі вона славилася в сім'ї тим, що завжди спізнювалася. Що ж, тебе чекає сюрприз, чоловіче! – зловтішно подумав Аллен. – Якщо ти його взагалі дочекаєшся!»

– Елінор вам що-небудь про мене розповідала? – спитав Джанеллі, глянувши на Аллена своїми глибокими зеленими очима. Він дивився відверто, щиро, як дивляться, коли розмовляє «чоловік з чоловіком». («А він бував у бувальцях!» – відзначив подумки Стренд.) – Я маю на увазі, про те, що я роблю.