Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Усе.

– І що вона?

– Проти, – відповів Джанеллі. – Каже, вільному воля, хлопче! Вона пробирається по трупах випускників Гарвардської школи бізнесу до крісла влади, і думка надіти зелений газетярський козирок і готувати для газети глухого містечка статейки про випускників середніх шкіл її не приваблює. Ви теж вважаєте мене божевільним?

– Та ні, чому… – Ідея Джанеллі зацікавила Аллена, навіть більше, ніж зацікавила. Але ж існує й жахлива статистика, яка засвідчує, скільки дрібних підприємств в Америці щороку банкрутує, отож і слабкі незалежні газети нерідко зникають у череві сильніших. – У такому разі для Греції у вас не багато залишиться часу.

– Є речі важливіші, ніж Греція, – мовив Джанеллі. – Ну от, тепер ви знаєте про мене все найгірше. – Він знову широко всміхнувся. – Мені піти звідси, і ви скажете Елінор, що виставили мене за двері?

– Ні, сидіть собі, – сказав Аллен, підводячись. – Погляну, чого вона там затримується.

Та тільки-но він рушив з тераси, як з'явилася Елінор – свіжа, гордовита, короткий і рівний ніс трохи задертий, на голові яскравий шарф.

– Привіт, Джо! – кинула вона. – Ти завчасу.

– Саме вчасно, – сказав Джанеллі, підводячись. – Та байдуже, я зате встиг розповісти твоєму батькові про свої вади й чесноти. Ти готова?

– А чого ж би й ні? Хіба не видно, що я готова?

– Ти просто диво! – відповів Джанеллі.

– Інакшою я не буваю! – мовила Елінор. – До зустрічі, тату!

– Коли? – спитав Аллен.

– Коли-небудь, – усміхнулася йому Елінор і взяла Джанеллі за руку. Обоє вийшли. «Коли вони поруч, – мусив визнати Стренд, – дивитись на них дуже втішно. Бути батьком має свої переваги і свої прикрощі».

Щойно вони пішли, як на терасі з'явилася Леслі, одягнена до ленчу в довгу бавовняну спідницю. Волосся в неї було зібране в такий вузол, на який Стренд ніколи не міг дивитись без захвату й муки.

– Як я? – невпевнено спитала Леслі.

– Ти просто диво! – сказав він.

Ленч Алленові не сподобався, хоч до столу, виставленого на терасу, тепер затінену тентом, подавали все найдобірніше: охолоджене вино, фруктовий салат, авокадо, паштет і холодні омари. І океан був спокійний, блакитний, і двоє вчителів із Саутхемптонського коледжу зі своїми дружинами здавалися досить привітними і в міру освіченими. Проте Аллен весь час поглядав на Керолайн чи, власне, на її ніс. «І зовсім він не потворний», – думав Аллен, сердитий на Елінор за те, що та здіймає паніку. Колись такий ніс у жінки став би її окрасою. Та Аллей– не міг не помітити, що Керолайн сіла за стіл між матір'ю і професоровою дружиною, а не серед трьох молодих тенісистів та двох дівчат, які жваво розмовляли між собою і весело сміялися.

«Прокляття! – лайнувся подумки Стренд. – Елінор таки має рацію. Стареча батьківська сліпота…» Йому хотілося підійти до Керолайн, обняти дочку, сказати: «Люба моя, ти прекрасна!» – і пустити сльозу в її м'яке біляве волосся.

Натомість він обернувся до професора-історика, який сидів поруч.

– Вибачте, сер, що ви сказали?

Професор – він був трохи схожий на Ейнштейна і, знаючи про це, відпустив таку саму гриву, як у великого вченого, – здивовано подивився на Аллена.

– Я спитав вас, як ви пояснюєте на уроках в'єтнамський період. Тобто у вашій школі.

– Ми не викладаємо новітньої історії.

– В'єтнам – не така вже й новітня історія, – відказав професор. – Зрештою, всі наші пов'язані з ним проблеми тягнуться від часів другої світової війни. Історія – мов невидима павутина. Хлопці йшли в армію просто з наших аудиторій. У нас відбулася криза совісті, яка мало не розколола нашу кафедру на три табори.

Цього чоловіка, вирішив Стренд, не варто сприймати серйозно.

– До нашої навчальної програми цієї теми не включали, – відрубав він. Він знав, що поводиться неввічливо, але не через професорове зауваження, а через свою вранішню розмову з Хейзеном та Елінор, а також через те, що Керолайн усілася за стіл поруч із матір'ю, його кафедра не розколювалась, і його сумління – теж ні. Він засуджував ту війну, він писав своєму конгресменові, він підписувався під петиціями, ризикуючи втратити роботу, він говорив про це за вечерею при Джіммі й вітав хлопців, які втікали до Швеції або відверто виступали як свідомі противники війни. Та Аллен не міг сказати про це за холодним омаром і паштетом із гусячої печінки в дозвільній атмосфері на осяяному сонцем березі океану.

На щастя, цієї миті ввійшов Хейзен і врятував його від подальшої розмови з «Ейнштейном».