Ірвін Шоу - Хліб по воді

Аллен завагався.

– Не знаю. Поміркую, поки йтиму додому.

Надворі лив дощ, і високому чоловікові та низенькій жінці важко було не змокнути під її парасолькою.

– Ох і розгуляюсь я сьогодні! – сказав Аллен. – Беремо таксі! Мені починають подобатися звички багатих.

У таксі обоє довго мовчали.

– Ви мені не подобаєтеся такий заклопотаний, – озвалась Юдіт. – Чого це в усьому маєте розбиратися ви? Чому ви не дозволите містерові Хейзену побалакати з Керолайн? Нехай дівчина сама все й вирішує.

Аллен кивнув головою.

– Мабуть, ви маєте рацію. Хоч моя дружина сказала, б інакше. Зовсім інакше. Що ж до мене… – Він зітхнув. – З одного боку я воюю, з егоїзмом, а з другого – із здоровим глуздом. Не знаю тільки, що є що.

Коли таксі під'їхало до будинку Юдіт, який був усього за три квартали від Алленового, вона сказала:

– Якщо не поспішаєте, то чом би вам не зайти до мене й не випити? Трохи віскі, і все стане на свої місця.

– Думка непогана, – відповів Аллен, вдячний Юдіт за співчуття й бажання відтягти неприємні для нього хвилини.

Він ще ніколи не заходив до неї додому. Квартира містилася на одному з верхніх поверхів старого будинку й спочатку планувалася під художню майстерню з великими вікнами, які виходили на північ, та спальнею. По всіх стінах полиці з книжками, меблі яскраві (він сподівався, що вони будуть темні), все було доладне й дуже охайне. Жодних ознак того, що колись тут уже був якийсь чоловік,

Аллен сів у куточку великої канапи. Він спостерігав, як Юдіт бере лід з холодильника, який стояв у кухоньці, відгородженій від великої кімнати білими розсувними дверима. Юдіт була така маленька, шо мусила стати навшпиньки, коли діставала віскі й дві склянки з шафки на холодильнику. Він помітив, що пляшка наполовину випита. «Цікаво, – подумав він, – чи не п'є Юдіт Кінлін сама на ніч, щоб заснути?»

Вона налила на кубики льоду віскі, потім додала в склянки трохи води з крана й поставила їх на невелику тацю разом з блюдцем, повним солоного мигдалю. Тоді перенесла тацю на низенький столик для кави, який стояв біля канапи, мовила: «Ось так», – і сіла біля Аллена.

Вони взяли склянки. Юдіт піднесла свою і сказала:

– Радо вітаю вас у моєму домі!

Віскі було добре.

– Подумати тільки, – сказав Аллен, – пити в понеділок серед білого дня! Це просто самогубство!

Обоє весело засміялися.

– Затишний тут куточок, – зауважив Аллен. – Такий тихий. І, здається, досить далеко від… – Він замовк, не знаючи від чого ж саме далеко ця квартира. – Ну, – сказав нарешті, – просто далеко.

Юдіт рішуче поставила склянку.

– А зараз, – сказала вона, – я зроблю те, що вже давно хотіла зробити. – Вона хутко стала навколішки поруч нього на канапі, обняла його й поцілувала.

Ошелешений, Аллен сидів нерухомо, усвідомлюючи, що в руці у нього склянка, й боячись розлити віскі. Та коли її губи, м'які, але гарячі, злилися з його губами, він розслабився й відхиливсь назад, тягнучи її за собою і вже не думаючи про віскі. Вільною рукою Аллен обняв Юдіт і міцно поцілував. Потім відчув, як її пальці шукають гудзиків на його сорочці. Юдіт розстебнула сорочку, і її долоня, ніжна й легка, почала гладити йому шию, труди, живіт… Дивовижна міс Кінлін! Вона все цілувала Аллена, раз у раз ніжно торкаючись його щоки своїми вустами, й шепотіла йому на вухо: «Я хочу тебе! Я хочу тебе!..» Аллен відхилився ще далі. її руки, мов пелюстки в нього на тілі, довели йому, що та його слабкість у суботу ввечері була випадкова.

Раптом Юдіт завмерла, вивільнилася з-під його руки, підхопилась і стала перед ним. Коси в неї були сплутані, але вона усміхалась, і в очах її світився вираз, якого досі Аллен у неї не бачив, – пустотливий, грайливий. «У цьому холодному світлі, що падає з вікна, яке виходить на північ, – подумав він, – Юдіт прекрасна й жадана!»

– Ну, – мовила вона, – то будемо?

Аллен підвівся, побачив, що віскі не розлилось, і сказав:

– Це було напрочуд приємно! Несподівано й дуже, дуже приємно!

Юдіт засміялася – невимушено, весело.

– Я ж не запитую про твоє враження, – мовила вона. – Я запитую, чи будемо ми кохатись.

Він сумно похитав головою.

– Я б і радий, – зітхнув він. – Але не можу. Принаймні не сьогодні.

Обличчя її спохмурніло.

– Ти не образився, ні?

– Господи, та ні! – відповів Аллен. – Мені було дуже приємно. Я щасливий. Але зараз не можу.

– Ти про це думатимеш? – її очі були тепер опущені, і йому стало прикро, що він завдав їй болю.