Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Та ні, – відказав Стренд. – Гадаю, вона, як тепер і більшість хлопців та дівчат її віку, не відчуває в собі якогось певного покликання – чекає, як воно само обернеться.

– А скажімо, вона вам не натякала, що хоче вчитися на Заході в сільськогосподарському коледжі або щось таке?

– У сільськогосподарському? – недовірливо перепитав Стренд. Чому ж, в ім'я всього святого, Керолайн приховує це від батьків?! – Уперше чую. Вона вам щось казала про сільськогосподарський коледж?

Хейзен похитав головою.

– Вона сказала тільки, що хоче поїхати в таке місце, де життя було б простіше і її не оточував залізобетон.

– Це правда, навколо Сіті-коледжу прерії нема, – мовив Стренд. – Але це добрий заклад, досить дешевий, і до того ж вона житиме вдома. – Він вирішив розпитати про все дочку, коли вони будуть наодинці.

– Гроші – не така вже й проблема, – сказав Хейзен. – Завжди існує можливість улаштувати стипендію.

– Не з її оцінками. Елінор одержувала стипендію, але в Керолайн до науки немає хисту, це я вам кажу як її батько.

– Вона розповіла мені про ще одну цікаву річ, – мовив Хейзен. – Тепер нібито все більше й більше дають спортивних стипендій, особливо дівчатам, і…

– Її досягнень у тенісі досить хіба що для Центрального парку, і вона знає про це. Теніс нічого їй не поможе…

– Йдеться не про теніс, – урвав його Хейзен. – Тут я з вами згоден. Але я помітив, що в неї добра реакція – вона напрочуд швидко бігає за м'ячем. Я спитав, чи доводилось їй брати участь у змаганнях з бігу. Вона сказала, що минулого місяця перемогла на стоярдовій дистанції в школі.

– Так, я пригадую, – кивнув головою Стренд. – Але ж… змагання в невеликій приватній школі…

– Я спитав, чи засікали її час, і, як з'ясувалося, Керолайн пробігла сто ярдів за десять і чотири десятих секунди. Для дівчини, яка ніколи не тренувалась, це просто неймовірно. З досвідченим тренером вона покаже олімпійські результати. Шкода, що її школа не бере участі в міжшкільному обміні, а то б нею зацікавилося чимало добрих шкіл. Я знаю одного чоловіка, який працює на так званий Траскотський коледж в Арізоні, – це аж ген на заході штату. Я певен: коли він скаже там, що я знайшов сильну кандидатку в їхню команду, то йому пощастить зацікавити кафедру фізичного виховання. У тому коледжі дуже непогане сільськогосподарське відділення.

– Ви розмовляли про це з Керолайн? – стурбовано запитав Стренд, передчуваючи великі сімейні ускладнення.

– Ні, – відповів Хейзен. – Я вирішив, що слід поговорити спочатку з вами та вашою дружиною, перш ніж подавати дівчині надію.

– Дякую, – сухо кинув Аллен, ображений на дочку, яка звірилася зі своїми потаємними мріями зовсім чужій людині – звірилася з тим, що приховувала від батька й матері. І це при тому, що коли до них хто-небудь приходив, Керолайн користалася з першої ж нагоди, щоб утекти до себе в кімнату, а якщо й відповідала на запитання, то завжди однослівно.

– Яз нею поговорю.

– Хай там як, – мовив Хейзен, – а я подумав, що вам з дружиною треба бодай знати, які є можливості.

– Ми живемо в дивні часи, – сказав Стренд, усміхнувшись. – Дівчина може власними ногами оплатити своє навчання! Мабуть, мені пора купити секундомір і засікати час своїх учнів замість надокучати їм іспитами.

– Якщо ви з Керолайн надумаєте скористатися цією нагодою, то я з радістю подзвоню в коледж своєму товаришеві.

– Це дуже люб'язно з вашого боку. Та, гадаю, у вас вистачає справ і без того, щоб улаштовувати мою дочку вчитися на фермера за три тисячі миль від дому.

– Вона, як я зрозумів, не має наміру стати фермером. Керолайн сказала, що хоче вивчитись на ветеринара і для початку це було б зовсім непогано.

– На ветеринара? – Аллен не зміг приховати розгубленості в голосі. Він пригадав свою недавню розмову з Юдіт Кінлін. Та жартома теж сказала, що якби покинула вчителювати, то стала б ветеринаром. Може, це якесь нове збочення, що раптово вразило чи не всіх жінок міста? – На ветеринара… – повторив він,;– Але чому? В нашому домі ніколи не було ні кота, ні собаки. Вона не сказала, звідки в неї таке бажання?

– Я її запитав, але вона відразу засоромилася, зніяковіла. Мабуть, не знала, як відповісти, – промовив Хейзен. – Тільки щось пробурмотіла про особисті причини. Тож я й не наполягав.

– А що ви самі думаєте про це? – майже зі злістю запитав Аллен.

Хейзен, не спиняючись, знизав плечима.

– Я думаю, в такому віці молодь повинна мати право сама обирати собі шлях у житті. Це найкращий вихід. Особисто я відчуваю, – а може, це ілюзія? – що був би тепер щасливіший, якби батько колись не диктував мені, що я маю робити в житті. Хто знає… – Він повернув голову і, примруживши очі, зацікавлено втупивсь у Стренда. – Якби все можна було почати заново, і ви опинились у тому віці, в якому зараз ваша дочка, й дістали змогу робити вибір – чи обрали б ви той самий шлях?