Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Ні.

– Коли повернеться?

– Не сказала.

– Ти знаєш, куди вони поїхали?

– Ні.

– Сьогодні погода не для прогулянок, – мовила вона – Пробач, Аллене, ти не проти пообідати без мене? Я, мабуть, піду нагору й ляжу.

– Я можу тобі допомогти чим-небудь?

– Застрель Ромеро!.. Пробач мені.

Аллен дивився, як вона поволі рушила сходами нагору, тримаючись? за поручні.

Вже посутеніло, хоч було тільки початок на п'яту, коли Аллен почув, як до будинку під'їхала машина. Він поспішив до дверей. Сніг падав ще густіший. Аллен побачив, як відчинилися дверці таксі й вийшов Ромеро. Потім вистрибнула Керолайн і побігла по снігу до тераси. Вона прослизнула повз батька, не мовивши й слова, і подалася нагору. Голову Керолайн тримала так низько, що Аллен не побачив її обличчя. Ромеро стояв біля таксі й дивився на Стренда. Хлопець уже хотів був сісти в машину, але передумав, неквапом зачинив дверцята й підійшов до свого колишнього вчителя.

– Я привіз її цілою й здорового, містере Стренд, – сказав він. – Якщо ви турбувалися… – Ромеро говорив чемно, але його темні очі дивилися з-під яскравої вовняної шапочки насмішкувато.

– Я не турбувався.

– А слід було б, – сказав Ромеро. – Вона хотіла поїхати зі мною до Уотербері. Сьогодні ввечері. Сподіваюся, ви раді, що я їй відмовив.

– Дуже радий.

– Я не приймаю милостиню від таких людей, як ви, – мовив Ромеро. – Будь-яку милостиню. І не наймаюся жеребцем до розбещених багатих білих дівчат.

Стренд невесело засміявся.

– Багатих… – повторив він. – Це ж треба – сказати таке про сім'ю СтрендівІ

– Якщо рівняти мене й вас, – озвався Ромеро, – то інакше й не скажеш. Вранці я глянув на цей будинок і сказав собі, що не торкнуся дівчини, яка бодай один раз переночувала в такому палаці. Ви маєте клопіт зі своєю дочкою, але це не мій клопіт. Я вам більше не докучатиму. Якщо ви коли-небудь і почуєте про мене, то тільки тому, що моє прізвище буде в газетах.

Він повернувся, щоб іти.

– Ромеро, – промовив Стренд, – ти пропаща душа.

– Я народився пропащою душею, – відповів хлопець, зупиняючись. – Принаймні я не втратив душі самохіть, як дехто. Скажу вам правду, містере Стренд: ви мені подобаєтесь. От тільки ми не маємо сказати один одному нічого путнього. Жодного слова! Вертайтеся краще в дім. Я б не хотів, щоб ви застудились через мене, пане вчителю.

Він круто обернувся і швидко сів у машину.

Стренд дивився, як задні ліхтарі автомобіля зникли за хуртовиною. Потім він увійшов у дім і зачинив за собою двері, трохи тремтячи від холоду, радий, що нарешті опинився в теплі. Він хотів був піднятися нагору й постукати до Керолайн, але потім передумав. Такого вечора дочці, безперечно, хотілося побути самій.

– Ви більш нічого не бажаєте сьогодні ввечері, містере Стренд? – запитав Кетлі.

– Ні, дякую.

Аллен сидів у вітальні. Він рано повечеряв – і сам-один. Перед тим піднявся нагору подивитися, як почуває себе Леслі. Дружина ковтнула кілька таблеток, лежала сонна й не хотіла вставати. Спитала тільки, чи повернулася Керолайн, І, коли Аллен відповів, що дівчина приїхала відразу по четвертій, більш нічого не розпитувала. Він поторгав двері до кімнати Керолайн, але зсередини було замкнено. А коли він постукав, дочка гукнула: «Тату, дай мені спокій, прошу тебе!»

Цього вечора Алленові захотілося втекти звідти. Його заполонила туга за своєю домівкою. Не за Данберрі, о ні! За їхньою Нью-Йоркською квартирою з пейзажами Леслі на стінах, за звуками дружининого піаніно й гітари Джіммі, за чистим голосом Елінор, яка розмовляє по телефону з одним зі своїх залицяльників, за бурмотінням Керолайн, що вчить напам'ять уривок із «Зимової казки» на завтрашній урок англійської. йому так хотілося бути зараз на кухні й спостерігати, як Леслі варить обід, хотілося сидіти тихого вечора за кухонним столом, коли дітей нема вдома, хотілося, щоб настала пятниця і ввечері вся сім'я зібралася вдома; хотілося привітатися з Александером Кертісом, що стоїть у старій військовій куртці на своєму посту біля парадного входу і пильно вдивляється в місто; хотілося прогулятися до Лінкольн-центру, до Центрального парку… Скільки змін за один рік – навіть не повний рік! Вимушений переїзд, удари долі, сумні відкриття, невдачі…

Аллена пригнічував шум океану, пригнічували хвилі, що невблаганно, грізно накочувались на берег, розмиваючи пісок і руйнуючи граніт, з кожним роком змінюючи обриси суходолу. Давні гавані замулюються, колись жваві морські порти безлюдніють, тужливо, сумно кричать над розбурханою водою чайки, жаліючись на голод, на втому, на скороминущий час…