Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Коли вона тобі розповіла?

– Коли я була в Лінди, перед від'їздом до Парижа. Я хотіла поговорити з Джіммі, але його не було в місті.

– А як же з отією жахливою жінкою, Дайєр?

– О, то ти знаєш і про неї? – Леслі з відразою наморщила носа.

– Я з нею бачився.

– Джіммі, здається, дає собі раду з обома. – Леслі іронічно всміхнулася. – Як ти гадаєш, нам треба пишатися?

– На мою думку, він поводиться ганебно!

– Авжеж, ганебно. І кінець кінцем за це постраждає. Але в тому разі, коли жінка років, мабуть, на п'ятнадцять старша від хлопця, всю вину слід перекладати на неї.

– Вона не належить до моєї сім'ї!

– То належатиме. Якщо обоє не опам'ятаються, поки не Пізно. Ох, любий Аллене, любий Аллене! Не бери цього так близько до серця! Вони дорослі люди, наші діти, і нехай живуть своїм життям.

– У них це виходить страшенно погано.

– Забудь про них на кілька років. Краще подумаймо про наше з тобою життя. Ну, гаразд. – Вона підвелась, обняла його й поцілувала. – Поки я знатиму, що у тебе все добре, я буду щаслива, хай там що станеться. Якщо ми затьмаримо їхнє життя своєю недоброзичливістю, то й самі будемо нещасливі й вони від нас розлетяться. Назавжди. Будь до них добрий. А насамперед – будьмо добрі одне до одного. Давай тихенько посидимо й почекаємо – може, вони повернуться. Як сказала Елінор, нам доведеться жити з цим. Хай там з чим – а доведеться жити. А тепер, думаю, нашу сповідальню на сьогодні пора зачиняти. Час снідати! Ти вип'єш зі мною ще чашечку кави?

Він поцілував її й рушив за нею сходами вниз, ставши мудрішим, хоча аж ніяк не щасливішим чоловіком, ніж був кільканадцять хвилин тому, коли підіймався Цими самими сходами нагору.

Другого дня вранці йшов сніг. Аллен сидів у вітальні й дивився, як сніг покриває дюни, припорошує суху траву, падає в сірий океан. Наближався полудень, і в кімнаті більш нікого не було. Леслі поїхала з містером Кетлі фургончиком до містечка по покупки. Керолайн зійшла вниз пізно, випила чашку кави й знов піднялася до себе нагору, сказавши, що їй треба написати кілька листів. У володіннях прислуги гули якісь прилади – там працювала: місіс Кетлі. Аллен тримав у руках книжку, однак сидів не читаючи, заколисаний розміреним ритмом снігу, який падав за вікном. Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок, і Аллен, знаючи, що місіс Кетлі через шум у пральні дзвінка не почує, підвівся й Пішов відчиняти. На порозі він побачив Ромеро. На під'їзній алеї стояло таксі з невимкненим двигуном.

Ромеро був у яскраво-зеленій, на кілька розмірів більшій куртці, в злинялих джинсах, у червоній лижній шапочці й пошарпаних гостроносих черевиках. Він почав відпускати вуса – тоненька чорна смужечка над верхньою губою робила його схожим на дитину, яка вимазала обличчя до дня всіх святих. У Данберрі він завжди косив чепурний одяг із магазину «Брати Брук».

– Ромеро?! – мовив Стренд. – Що ти тут робиш?

Він знав, що голос його прозвучав не дуже приязно.

– Я сказав Керолайн, що приїду, – відповів Ромеро без усмішки. –» Вона тут?

– Нагорі. Я її покличу. Заходь. – Стренд тримав двері відчинені.

– Ви не могли б їй сказати, що я чекаю її?

– Заходь і погрійся.

– Мені й так тепло. Я краще не заходитиму. Тут почекаю.

– Краще б ти з нею не зустрічався, Ромеро, – сказав Стренд.

– Вона сама захотіла зі мною зустрітися.

– І все ж я хотів би, щоб ти з нею не зустрічався.

Ромеро задер голову й голосно загукав:

– Керолайн!.. Керолайн!..

Стренд причинив двері. Ромеро на терасі все кликав і кликав: «Керолайн! Керолайн!» Аллен неквапом пішов нагору й постукав до дочки. Двері відчинились одразу. Керолайн була в пальті, на голові – шарф..

– Прошу тебе, Керолайн, – сказав Аллен, – нікуди не йди!

– Вибач, тату.

Дівчина прослизнула повз нього й хутко побігла сходами вниз.

Крізь вікна в коридорі на другому поверсі Аллен виглянув надвір. Ромеро тримав дверці таксі відчинені, і Керолайн сіла до машини. Ромеро за нею. Дверці причинились, і таксі поїхало, залишаючи за собою на свіжому снігу слід від коліс.

Стренд зійшов униз, знову сів біля вікна, що виходило на дюни та океан, і задивився, як із сірого неба в сірий океан падає сніг. Йому згадалися слова, що їх Керолайн указала за сніданком напередодні: «Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно».

Коли повернулася Леслі, він розповів їй про Ромеро. Обличчя в неї було бліде й напружене. їй ще від учора нездужалося.

– Вона взяла з собою сумку? – спитала Леслі.