Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Тату, якщо ти збираєшся говорити, як батько у старомодних романах, то мені немає рації сидіти тут і вислуховувати тебе!

– Так, справді немає. – Він підвівся. – Я піду. Прогуляюся.

– На ось, візьми свою хусточку, – сказала Керолайн. – Я більше не литиму сліз.

Коли Керолайн зійшла вниз до сніданку і побачила батька, вона насторожилась. Але він обняв її й поцілував у чоло.

– Сідай поснідай зі мною.

Аллен невдоволено відзначив, що Керолайн попросила в містера Кетлі тільки чашечку чорної кави. .

– Ти завжди так снідаєш? – спитав він дочку.

– Я сьогодні не голодна, – відказала Керолайн. – Тату, тут діється щось дивне, і я не знаю, що саме, а мама не хоче мені казати. Лінда й Елінор учора поїхали, ти знаєш?

Він поволі відставив свою чашку.

– Куди поїхали?

– Лінда – до Нью-Йорка.

– Вона щось таке казала… Лінда стурбована за містера Хейзена. – Він глибоко вдихнув повітря. – А Елінор? Ти не знаєш, куди поїхала Елінор?

– Напевно не знаю. Вони з мамою дуже сварилися, а мене вигнали надвір. Коли я повернулась, Елінор сідала з Ліндою в машину, а в мами був такий вигляд, наче вона плакала, і я чула, як мама сказала Елінор: «Ти хоч би з батьком попрощалася!» А Елінор відповіла: «Я все обміркувала, вже досить насперечалась і не хочу, щоб він мене відмовляв. Тільки перекажи йому, що я люблю його і роблю те, що повинна зробити». А потім вони поїхали. Я думаю, Елінор поїхала назад до Джорджії. Там щось негаразд?

– Ще й як негаразд! – зітхнув Аллен.

– Я не дитина, – мовила Керолайн. – Тобі не здається, що пора пояснити мені, що діється з нашою сім'єю?

Аллен замислено подивився на дочку.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – Пора тобі знати, що діється з нашою сім'єю. Усім нам пора знати. Елінор утекла з Джорджії, бо люди, яким не до вподоби те, що Джузеппе пише в газеті, підкладають під їхній будинок бомби й погрожують убити Джузеппе, а може, й Елінор, якщо ті не облишать своїх намірів.

– О господи! – вигукнула Керолайн. Аллен ще ніколи не чув, щоб дочка зверталася до бога. – А Джузеппе не зречеться своїх намірів?

– Елінор знає тільки, що останнім часом він сидів уночі з дробовиком на колінах.

Керолайн піднесла руку до рота й почала гризти нігті. Дівчина не робила цього з семи років – відколи вони відучили її від цієї звички.

– Елінор правильно вчинила, що повернулася, – сказала Керолайн. – її місце біля чоловіка. Вона не повинна була його кидати.

– А як у тебе буде на душі, коли з твоєю сестрою щось станеться? – стримуючи різкість у голосі, запитав Аллен.

– На душі в мене буде жахливо, – відповіла Керолайн. – І все ж таки Елінор, як на мене, зробила правильно, що повернулась. Тату… – Дівчина взяла його за руку. – Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно. Згадай, що тут сталося, – ти мало не втопився і мало не вмер. Я потрапила з Джорджем в автомобільну аварію…

– Голубонько, – урвав її Аллен, – ти брешеш. То була ніяка не аварія. Він ударив тебе і перебив тобі носа. Щастя ще, що він тебе не згвалтував!

– Звідки ти знаєш?

– У мене теж є свої таємниці. Як, і в кожного, люба. А якщо казати правду, тобі не пощастило одурити лікаря.

– Я мусила сказати йому. Я просила, щоб він не розповідав тобі. Боялася, що ти накоїш лиха.

– Лікар розповів містерові Хейзену. Містер Хейзен побив твого друга, отого красунчика, мало не до смерті.

– Так йому й треба! Він заявив, що я вмію тільки дражнити хлопців, більш нічого. Тільки він сказав це гіршими словами. Тепер як підеш гуляти з хлопцем і не згодишся на його домагання, то він може обізвати тебе ким завгодно. Тату… – В голосі Керолайн прозвучали благальні нотки. – Ніхто ж не вчить тебе, як треба на світі жити.

– Що ж, тепер ти сама навчилася.

– Та навчилася. А мама теж знає?

– Ні. Але знатиме. Я розповім їй..

– Гаразд. – Голос у неї зробився ворожим. – Тільки скажи мені ось що. Коли ти почав зустрічатися з мамою, що робив ти?

Аллен засміявся.

– Делікатне запитання, голубонько. Я намагався…

– А вона?

– Звеліла припинити. І я припинив.

– Тепер не ті часи, – сумно проказала Керолайн. – Тепер такі хлопці, як Джордж, що мають багатих батька й матір, їздять у машинах, розкішно вдягаються, вважають, ніби в них права феодалів абощо. Сандвіч, вино чи віскі, а потім, якщо не схочеш із ним роздягтися, то ти – селючка! Якби я мала тоді з собою тенісну ракетку, містерові Хейзену не довелося б його бити. Викладач Свенсон, той хоч просив. Тату, ти собі не уявляєш, як важко знати, що тобі слід робити. Я знаю, ти не любив того хлопця. Чому ти нічого мені не сказав?