Ірвін Шоу - Хліб по воді

– М-М… – промурмотав він, – саме те що треба!

– Останній раз, коли ми з вами от так сиділи і пили, раптом задзвонив телефон і ви зірвалися й помчали. Сподіваюся, цього разу вам все таки вдасться допити своє віскі, перш ніж їхати кудись.

Хейзен розсміявся приємним низьким сміхом.

– Не збираюся підходити до телефону цілий тиждень. Хто б не подзвонив – папа римський, президент Сполучених Штатів, один з тих різношерстих адвокатів, що готові зараз розірвати мене на частини.

– Радий чути це. Ну а як взагалі просуваються справи?

– Так собі – Хейзен опустив очі й дивився в келих. – Війни поки ще ніхто не об'являв.

– Леслі казала, нібито ваша дружина погрожувала назвати її однієї з ваших коханок.

– Так вона готова погрожувати будь-якій жінці, з якою я просто здоровався протягом останніх тридцяти років. Накопала могил від Бостона до Марселя. Напевно, мені потрібно було попередити Леслі про такий поворот подій. Але я подумав, що вона відразу розповість вам і ви розхвилюєтесь.

– Тепер ми з нею дотримуємося нової політики, – сказав Стренд – Повна відкритість і відвертість у всьому.

– Досить небезпечний експеримент, – зауважив Хейзен і уважно покосився на Стренда. – Сподіваюся, ви ні на секунду не повірили…

– Ні на секунду, – не роздумуючи, відповів Стренд. І, дивлячись на цього владного, сильного й гарного чоловіка, раптом подумав: немає нічого дивного в тому, що будь-яка жінка, у тому числі і його дружина, може в нього закохатися. Держсекретар Ніксона Кіссинджер у відповідь на питання, чому він користується таким скаженим успіхом у жінок, писав, що влада служить для жінок найсильнішим збудником. Хейзену, безумовно, була властива ця аура влади, і за всіма стандартами він був для жінок куди більш привабливим, ніж. хворий і замкнутий вчитель-невдаха. Тільки щира любов здатна встояти перед подібною спокусою. Цікаво, подумав раптом він, що ж таке сказав або зробив Хейзен, щоб дати Леслі зрозуміти, що хоче її? Ні, мені краще цього не знати.

– На деякий час удалося заткнути дружині рот. Основним каменем спотикання став цей будинок, – сказав Хейзен. – Я погодився: нехай забирає що хоче, але на цей будинок у мене свої, особливі плани. Добре, там видно буде… – І він з жадністю допив віскі. Потім встав, пішов до бару й налив собі ще. – До речі, ледве не забув, – сказав він, повернувшись до каміну, – дзвонив мій знайомий з Парижа, і я поговорив з ним про вас. Він сказав, що організувати все цілком можливо, з наступного вересня, коли в школі почнуться заняття. Учні й викладацький склад міняються там часто, люди то приїжджають, то їдуть. Обстановка приблизно така ж, як у середні століття, коли вчителі знай собі блукали по світі. Ще місяців п'ять у Данбері протриматися зможете?

– Я то зможу, але не цілком упевнений, що Леслі зможе.

– Гм…… – Хейзен насупився. – У такому випадку, думаю, доведеться їй поки що поїхати одній. Питання всього в якихось декількох місяцях.

– Так, цілком можливо. Не турбуйтеся. Ми що-небудь придумаємо.

– Знаєте, Аллене, мене турбує всього одна річ. У тім, що стосується вас і Леслі, – вимовив Хейзен з такою щирістю й серйозністю, що Стренд раптом злякався.

– Що саме? – запитав він насторожено.

– Коли я дивлюся на вас двох, то починаю усвідомлювати, як багато втратив у цьому житті. – Голос його звучав задумливо й сумно. – Це любов. Часом вона виражається в словах, часом – ні, але ця ниточка, цей непорушний зв'язок між вами увесь час відчувається. Ця залежність один від одного, ця безоглядна готовність підтримати… Я знавав багатьох жінок у своєму житті, багато хто мені дуже подобалися, догадуюся, що і я подобався ім. У мене було все – гроші, успіх, можливо, навіть свого роду слава. Я знавав і ще більш рідку в наші дні річ – подяку, нехай не завжди, але зрідка. Але мені не дано було довідатися нічого подібного, нічого, порівнянного з вашими відносинами. Точно в мені утворилася якась величезна діра, через яку безперестану дме вітер. І видуває все. Якщо повезе, ви вмрете в один день. Одночасно. От чорт… – Він сердито перемішав кубики льоду в келиху. – Що це на мене сьогодні найшло? Заговорив раптом про смерть… Напевно, усьому провиною погода. На всьому узбережжі сніг. Напевно ті люди, що замкнули свої будинки й закрили ставні, як тільки листки почали жовтіти, поступили мудро – Він залпом осушив келих, поставив його на столик і відсунув рішучим жестом

– Я стомився. – Хейзен провів великою долонею по скроні, піднявся з крісла. – Хочу зробити собі приємність. Лягти й спати, довго… Світло виключати не обов'язково. Мені не подобається, коли будинок занурений у пітьму. – Він оглянувся. – А вітальню не завадило б пофарбувати заново. У більше світлі тони. Що ж, добраніч, мій друг. Спіть спокійно.