Ірвін Шоу - Хліб по воді

Малюнок Ренуара, що висить у спальні, був придбаний мною після підписання угоди з владою, і я щасливий, що можу залишити його вам, про що також є відповідний запис у заповіті».

Стренд на секунду відірвався від листа. Здавалося, рука оніміла, поки він читав цей чіткий, ясний і одночасно дивний документ. Лист потрясав. І той факт, яким ретельним і продуманим був він, як акуратно виводила всі ці рядки людина, готова добровільно прийняти смерть, Змусив його й здригнутися, і захопитися майже нелюдською силою духу й самовладанням друга. Очевидно, подумав Стренд, крім чисто юридичної літератури, Хейзен читав і опис Платоном смерті Сократа. «Кріто, я залишився винним Асклепію півня. Віддай йому цей мій борг, не забудеш?» Півень для Асклепія. Ренуар для Стренда. Воістину антична велич у смерті. Знамените останнє слово…

Хотілося плакати, але сліз чомусь не було. Стренд продовжив читати.

«А тут, у маленькому конвертику, що я вклав у цей лист, десять тисяч доларів п'ятисотдолларовими купюрами. Сподіваюся, ця скромна сума зробить ваше з Леслі перебування в Парижі більше приємним. Краще не згадувати про неї кому б те не було.

Ви й ваша родина зробили останній рік мого життя більше значним. Дуже важливим. Правда, я занадто пізно зрозумів те, чому варто було б учитися раніше.

Оскільки це мої останні слова й ми, користуючись вашим же виразом, можемо розкрити один одному душу, зроблю ще одне визнання. Звичайно, абсурдно для людини мого віку говорити таке, але повинен зізнатися: я закохався в Леслі з першого погляду. Якщо яка жінка на світі й могла зробити мене щасливим, то тільки вона. І коли ви майже вмирали там, у лікарні Саутгемптона, я від всієї душі бажав вам смерті. Не свідомо, не зловмисно, але на якусь частку секунди ця думка мене відвідала. Тоді, подумав я, я міг би стати вже не гостем в родині яку полюбив, а п членом. Не гостем за столом, а людиною, що сидить на чолі стола. Те, що я був дійсно щасливий, коли ви поправилися, не може служити виправданням тієї темної й злої думки.

Будь ласка, спаліть цей лист, як тільки прочитаєте, і нікому, крім Леслі, не говоріть, що в ньому було написано. Я написав ще одну коротеньку записку, залишу п в машині. Там пояснюється, що це самогубство. У ній я пишу, що перебуваю на грані нервового зриву й побоююся за власний розум. У кишені в мене пістолет, усе буде кінчено відразу й швидко. Мене знайдуть наприкінці алеї, поруч із машиною.

Не засмучуйтеся, я цього не заслуговую. Міцно обіймаю всіх вас,

Рассел».

До Дня подяки знову залишилося всього кілька днів. Перші сніжинки вже кружляють у темряві за вікном, миготять і підморгують іскорками в промені світла від лампи, що стоїть на столі. Я в Данбері, але живу тепер не в «Мелсон-Резиденс», а в іншому будинку. Я зовсім один – Леслі в Парижі.

Я не дозволив ні Леслі, ні Керолайн піти із мною на похорони Рассела Хейзена. Важко представити, яку сцену могла б закотити вдова Хейзена, а моя дружина й дочка були б, зрозуміло, не в змозі протистояти цій божевільній і мстивій жінці в момент, подібний цьому. Я сидів в одному із задніх рядів, а тому вона мене, слава Богові, не бачила. Поруч із нею перебували дві високі молоді жінки – я так зрозумів, дочки Хейзена. Три ці дами були одягнені дуже елегантно, в усе чорне й дотримували належному випадку скорботну пристойність.

Я зміг розглянути обох дочок, коли наприкінці служби вони проходили повз мене по проходу. Назвати їх некрасивими, мабуть, було не можна, але в них так чітко читалися твердість, потакання всім своїм слабостям і порокам, а також підозрілість. Ні, звичайно, коли ми зустрічаємо людей, про які чули й про які вже встигли скласти певну думку, ми скоріше схильні бачити в них уявлюване, а не те, що існує в дійсності. Нехай так, але особисто я намагався б уникати цих двох жінок.

І священику своєму великому панегірику, і автор некролога, надрукованого в «Таймс», усіляко звеличували заслуги Хейзена перед суспільством, перераховували його численні діяння в благо міста Нью-Йорка. Уявляю, як гірко сміявся б Хейзен, будь він живий, якщо б почув і прочитав слова, вимовлені на згадку про нього.

Смерть Хейзена й особливо спосіб, що обрав він, щоб розпрощатися з життям, привели Леслі в стан якоїсь прострації. Протягом багатьох днів після цього вона часто й зненацька вибухала риданнями, немов всі емоції, які вона намагалася тримати під контролем заради мене й дітей, стали непосильним вантажем і прорвалися назовні, як вода прориває греблю. Утішити, заспокоїти її було просто неможливо. Депресія, що опанувала нею торік, перед нашою поїздкою на День віддяки в Хемптон, була просто тінню, жалюгідною подобою того, що з нею відбувалося зараз. Вона закинула заняття в школі, попросила мене подзвонити й скасувати всі її уроки в Нью-Йорку, не доторкалася ні до клавіш, ні до кисті. І якщо не плакала, то просиджувала дні безперервно в заново перебудованій кухні в «Мелсон-Резиденс». В тім, що трапилося, звинувачувала насамперед мене й себе. їй чомусь здавалося, що якщо б ми з нею були щирими друзями Хейзена, а не просто, по її вираженню, значилися ними, то обов'язково б відчули, що з ним відбувається, і змогли б вдержати його від трагічного кроку. І я ніяк не міг знайти потрібних слів, щоб переконати її.