Ірвін Шоу - Хліб по воді

Я так і не зміг умовити Керолайн повернутись до Арізони. Дівчина перевелась до Нью-Йоркського Хантер-коледжу з наміром вивчати дитячу психологію. Вона відмовилася скористатися бодай центом із грошей від продажу двох акрів з відписаної їй Хейзеном у заповіті землі – цю волю небіжчика виконав – і виконав дуже добре – один із партнерів Хейзена. Якийсь час Керолайн працювала неповний день офіціанткою, щоб заробити собі на життя, і досі, як я знаю, жодного разу не навідувалася до будинку на узбережжі, який тепер належить їй. Замість цього, з допомогою одного зі своїх вчителів, вона влаштувала там минулого літа будинок відпочинку для підлітків усіх рас, тих самих, яких газети називають «пропащими дітьми гетто». Вихователями Керолайн набрала добровольців, які доти працювали в різних організаціях для безпритульних дітей. «Від Хесуса Ромеро я довідалася багато чого про дітей», – заявила мені Керолайн, коли я спробував наставити її на розум. А саме: треба братися до них, поки вони не стали такі, як Ромеро. Вдасться її експеримент чи ні – побачимо. За інших часів і якби Керолайн була католичкою, вона, гадаю, стала б черницею. Самозречення в ім'я служіння високим ідеалам, мабуть, свідчить про благородство душі, проте батько не може не думати, що це – застій у розвитку його дитини. Природно, що сусіди в Істхемптоні вже нарікають, і ходить чутка, ніби вони мають намір звернутися до муніципальної ради з петицією конфіскувати будинок як джерело порушення громадського порядку.

Керолайн найняла Конроя, щоб він наглядав за будинком. Вона не забула, як він кинувся в океан і врятував мене. Судячи з її розповідей, Конрой виконує свої нові обов'язки дуже сумлінно. Бідолашні Кетлі серед літа покинули роботу. Вони заявили, що не наймалися працювати в божевільні.

Сказати правду, я й сам не зважуся поїхати туди й на власні очі подивитися, що коїться там, де я дістав перше уявлення про безтурботне й привільне життя, якого доти ніколи не знав, і де я мало не загинув.

Того дня, коли мав відбутися суд над Ромеро, мені подзвонив Холлінгзбі й радісно повідомив, що хлопця відпустили, призначивши один рік випробувального терміну. Однак тепер, коли я пишу, він у в'язниці. Поліція влаштувала наліт на підозрюване сховище організації, яка бореться за незалежність Пуерто-Ріко. Разом із складом саморобних бомб, пістолетів та революційної літератури захопили й Ромеро. Я пригадав його останні. слова, які він сказав мені тоді біля дверей Хейзенового будинку: «Якщо ви коли-небудь і почуєте про мене, то тільки тому, що моє прізвище буде в газетах». Отож його пророцтво справдилося.

Після смерті Хейзена його заступництво в Джорджії втратило силу, і хоч Елінор та Джанеллі й не злетіли зі своїм будинком у повітря, зате їхня друкарня згоріла дощенту разом із нічним сторожем. В наші дні це вже звичайне явище, коли жертвою стає зовсім випадкова людина. Приміщення друкарні було застраховане на чималу суму, і на ці гроші Джанелл купив акції газети в маленькому містечку на західному узбережжі Флоріди. Елінор пише, що вони нарешті почали вчитися, як робити газету, й мають успіх. Крім того, вона вагітна, і я скоро стану дідом. Коли мій онук чи внучка виросте, він чи вона, гадаю, блукатиме у безлюдних містах, поміж покинутих де попало машин із порожніми баками. Це в тому разі, якщо моєму онукові чи внучці пощастить і люди, яких ми не можемо приборкати, ще не почнуть ядерної війни.

Як і більшість людей мого покоління, я почуваю себе безпорадним

і дивлюся в майбутнє з цинічною покорою.

Я радий, що випробувальний термін Роллінзові вже скасували, і минулого сезону він грав у команді й дістав спортивну стипендію в університеті штату Пенсільванія. А на південь хлопець так і не потрапив.

Джіммі одружився з місіс Соломон, уродженою Неллі Фергюсон, у Лас-Вегасі. Здається, це стало прикрою традицією в нашій родини Мене на весілля не запросили. Компанія, якою він керує разом із Джоун Дайєр, заявила про себе «золотою платівкою» чи, як іще кажуть, «золотим диском». Це означає, що платівок було продано понад мільйон. Досі я тієї платівки не чув.

Тепер я з нетерпінням чекаю кожного уроку. В школі з'явився дуже здібний хлопець, він слухає мої лекції. Йому шістнадцять, звати його Віллоубі, родом з Віргінії, має вишукані південні манери і, здається, серйозно читав усіх істориків, від Фукідіда до Тойнбі, зокрема й Цезаря, Джозефуса, Карлейля, Прескотта, Гегеля, Маркса, Фрімена і, звичайно ж, Гіббона. Хлопець не менш кмітливий і розумний, ніж Ромеро, але дисциплінований і розуміє, що дозволено, а що – ні. Може, в нього дає себе знати спадковість чи якесь щасливе поєднання генів, завдяки чому він легко схоплює абстрактні поняття і сприймає історію. Я пригадую, що Кроуелл, – він учився в Леслі грати на роялі і писав комедійні репризи, – сказав про Моцарта. Мене вражають і захоплюють письмові роботи Віллоубі та його міркування, висловлювані в класі на уроках, а також зрілість і розважливість, які він виявляє під час наших із ним пообідніх прогулянок. Читаючи його роботу чи слухаючи його відповідь у класі, я знову запалююсь тією пристрастю, якою палав під час своїх найперших лекцій, коли майже побожно вірив, що історія з її науковими відкриттями, філософією, злетами й падіннями імперій, з усією її підступністю й давніми спалахами амбіцій, – справді королева наук і великий навчитель людства.