Ірвін Шоу - Хліб по воді

Стренд обняв місіс Шіллер за її широкі плечі й відчув, що жінка тремтить.

– Ну що ви, що ви! – промовив він безпорадно. – Це не ваша провина. і

– Я не знаю, чи Ромеро розповів кому-небудь, що то я сказала йому про містера Хітца… – Місіс Шіллер не могла говорити.

– Він нікому нічого не розповів. Ні мені, ні містерові Бебкоку, ні поліції, ні адвокатові. Нікому. Лише натякнув мені, що йому сказали про це під секретом.

– Якщо молодий містер Хітц довідається, що то я вказала Ромеро на нього, і скаже своєму батькові.,. Ми з містером Шіллером любимо це. місце, а мого чоловіка напевне звідси виженуть, якщо батько молодого містера Хітца застосує свій вплив… Він могутній чоловік, містере Стренд, і член ради опікунів…

– Я певен, містер Бебкок не допустить, щоб справа зайшла так далеко, – відповів Стренд. – Гадаю, вам не варто цим перейматися. Я нічого не скажу, а Ромеро, здається, теж вирішив не називати вашого імені, бо навіть якби він і розповів про те, що ви бачили, то для суду це не було б доказом…

– Я не доказів боюся, – сказала місіс Шіллер, витираючи обома долонями очі. – Я боюся містера Хітца й ради опікунів. Та що там!.. – Вона спробувала всміхнутись. – Того, що я сказала, плачем не повернеш, хіба не так? – Вона втерла краєм фартуха заплакане обличчя. – Мені має бути соромно за себе. Отак розрюмсатись, коли ви й місіс Стренд таке пережили… Це просто щастя, що ви не потрапили під ніж, коли стали між ними. Мабуть, я в Ромеро помилилася. З леопарда плям не змиєш.

– Він не леопард, місіс Шіллер, – зітхнув Стренд.

– Це так кажуть, сер, – поквапно відповіла жінка. Вона з осторогою глянула на нього, потім додала: – І ще одне…

– Що саме?

– Сьогодні вранці я витрушувала на першому поверсі кошик для паперу, – сказала місіс Шіллер, – і знайшла кілька листів. Написані жіночою рукою. Я тоді вже знала, що Хітц заявив, ніби Ромеро звинувачує його в крадіжці якихось листів. Отож я подивилася їх. Листи були адресовані Ромеро. Любовні листи, дуже щирі й дружні, досить відверті, якщо можна так сказати, містере Стренд. Дівчата тепер говорять таке, чого ми замолоду й не чули. Гадаю, вам слід знати… – Вона замовкла, ніби вагаючись – казати щось чи ні, й ніяково дивилася на Стренда. – Вони були підписані ім'ям Керолайн. На світі, звісно, чимало дівчат, яких звуть Керолайн, тепер це дуже поширене ім'я, але я знаю, що вашу дочку звати теж Керолайн.

– Що ви з ними зробили? З листами?

– Я кинула їх у вогонь, містере Стренд, – відповіла місіс Шіллер. – Я подумала, що ні ви, ні місіс Стренд читати їх не захочете.

– Дякую, – мовив Стренд. – Це було дуже мудро з вашого боку. Ви хочете мені сказати щось іще?

Місіс Шіллер похитала головою.

– Тільки перекажіть Ромеро: я вдячна йому за те, що він не назвав мого прізвища.

– Перекажу.

– Я бачу, місіс Стренд поїхала, – мовила місіс Шіллер. – її валіз у квартирі немає. Може, вам приготувати чогось поїсти?..

– Це дуже мило з вашого беку. Але не треба. Я подбаю про себе сам.

– Якщо передумаєте, подзвоніть, – сказала місіс Шіллер. – А тепер я краще знов візьмуся за роботу – побачу, чи пощастить мені змити з канапи кров.

Вона легенько вклонилася, обсмикнула фартух і вийшла з квартири.

Уперше, відколи Аллен прочитав записку на туалетному столику в спальні, він був радий, що Леслі тут немає.

Його розбудив телефонний дзвінок. Він ліг подрімати, навіть не роздягаючись, одразу ж після розмови з місіс Шіллер. Коли Стренд, закоцюблий, устав з ліжка й рушив до вітальні, то помітив, що вже темно. Він проспав до вечора. Сни його були плутані, тривожні. Він намацав у темряві телефон. Дзвонила Леслі.

– Як ти там, любий? – спитала вона. – Як там узагалі? – Голос її лунав спокійно, як завжди.

– Та так, як і має бути, – відповів Аллен. – А як ти? Вранці я до тебе не додзвонився.

– Ми бігали по магазинах перед дорогою. Цілий день не були вдома. Відлітаємо завтра з аеропорту Кеннеді. – Леслі замовкла, і Аллен почув, як вона глибоко вдихнула повітря. – Це в тому разі, якщо ти не попросиш мене повернутись до школи.

– Ні, люба, – мовив він. – Повертайся, коли тут усе владнається.

– Справи кепські?

– Ну, як тобі сказати… Все досить складно.

– Ромеро там? Я маю на увазі, він у школі?

– Він у в'язниці.

– Це добре. Принаймні поки що. Не хочу здаватися злою, але мені не хотілося б, щоб він тинявся в такому стані по школі.

– Суддя призначив заставу – десять тисяч доларів.