Ірвін Шоу - Хліб по воді

На зворотному шляху директор сказав:

– Як ви гадаєте, Аллене, містер Хейзен дасть гроші на заставу?

– Десять тисяч доларів? – перепитав Стренд. – Я не зважуюсь навіть подумати про таке.

Коли вони приїхали до школи і Бебкок зупинив машину біля Мелсонового корпусу, настала обідня пора, і Стренд був радий, що не побачить уже нікого ні з учнів, ні з учителів. Виходячи з машини, він відчув, що ноги в нього підтинаються, і боявся, що не добудеться до дверей.

– Якщо ви не проти, – сказав він директорові, – я не ходитиму день-два до їдальні та на уроки.

– Розумію, – мовив Бебкок. – Якби я міг, я б цілий рік не ходив до їдальні та на уроки.

– Я спробую зв'язатися з містером Хейзеном. Якщо мені пощастить, я вам усе перекажу.

Бебкок кивнув головою й поїхав. Стренд зайшов до корпусу. Місіс Шіллер із щіткою та відром мильної води стояла навколішки й чистила канапу. Коли Стренд увійшов, вона підвелася.

– Оце заварилося! – промовила вона. її пухке добре обличчя, завжди розпашіле, наче вона весь час стояла перед невидимою піччю, тепер мало страдницький вираз. – Я тут уже двадцять років, і досі нічого такого не траплялося. – Місіс Шіллер озирнулася довкола, немов боялася, що її підслухають. – Я маю вам щось сказати, містере Стренд. Тільки пообіцяйте, що це залишиться між нами.

– Це про вчорашній випадок?

– Так.

– Обіцяю.

– Зайдімо краще до вас у квартиру! – пошепки попросила місіс Шіллер, – Я не була нагорі й не знаю, може, хтось із хлопців не пішов на Обід, а я не хочу, щоб нас підслухали.

– Ну звісно, зайдімо, – сказав Стренд.

Він пройшов коридором і відімкнув свої двері.

Місіс Шіллер увійшла слідом за ним до вітальні.

– Містере Стренд, – промовила вона, – не знаю, як вам Сказати, але боюся, це моя провина. – Жінка мало не плакала.

– Чому ваша провина?

– Що Ромеро вдарив ножем містера Хітца.

– Тобто як? – різко запитав Стренд.

– Вчора я зайшла сюди, щоб розстелити ваші ліжка. Був час вечері, я гадала, що всі хлопці пішли до їдальні. Раптом чую – нагорі стугонить у батареї. Я пішла перекрити воду. Це було в холі, біля самих сходів. Клапан заїло, і я довго з ним вовтузилася. Коли це бачу – з кімнати Ромеро виходить хлопець. То був містер Хітц. Питаю, чого це він не на вечері. А він каже, що не голодний, бо як повертався до школи, то з'їв кілька сосисок. І пішов униз, до своєї кімнати. Тоді я нічого такого не подумала. Старшим хлопцям дозволяють пропускати вечерю в кінці канікул. І я пішла собі додому. Наш будиночок неподалік від школи. Ми з містером Шіллером дивилися телевізор і вже збиралися лягти спати, коли в двері хтось постукав. Відчиняю – Ромеро. Це було вже, мабуть, після одинадцятої. Хлопець здався мені досить спокійним.

Він завжди такий врівноважений, статечний, як на свій вік… Ви розумієте, що я маю на увазі? Принаймні я завжди так про нього думала… поки все це не скоїлося… – її губи й подвійне підборіддя затремтіли.

– Чого ж він до вас прийшов?

– Каже, щойно приїхав. Мовляв, їздив на вихідні, повертався до Данберрі й не встиг зробити пересадку на поїзд. Потім сказав, ніби в його кімнаті щось пропало – якась книжка, потрібна йому вранці для першого уроку. Дуже стурбованим хлопець мені не здався, але я мала б здогадатися, що сталося щось важливе, – адже він прийшов до мене так пізно. Але ж вихідний день, телевізор і всяке таке, то я просто нічого собі не подумала. – Місіс Шіллер сумно похитала головою. – Ромеро тільки запитав, чи не бачила я його книжки. Ох, містере Стренд… Якби я здогадувалася, що в нього на думці, я б до страшного суду мовчала. Але ж хлопці мають звичку заходити один до одного в кімнату й позичати якісь речі… Книжки, краватки, светри… Тож я й сказала, що бачила, як містер Хітц під час вечері виходив із його кімнати. Тепер би я відрізала собі язика за свою дурість. – Жінка заплакала.

– Не винуватьте себе, місіс Шіллер, – мовив Стренд.

– Яз самого початку була до Ромеро не байдужа, містере Стренд. Він завжди такий чемний зі мною і взагалі такий охайний, а от решта хлопців, принаймні більшість із них, поводилися з ним, як із бездомним псом, і я хотіла якось допомогти йому. Він запитав, чи містер Хітц ніс що-небудь у руках, я спробувала пригадати, але не пригадала і так йому й сказала…

– І що він тоді зробив?

– Він повівся дуже спокійно, містере Стренд. Не висловив ні підозри, навіть нічого не натякнув… Тільки подякував мені, вибачився, що потурбував мене й містера Шіллера, і пішов; Я нічого не думала про це аж до ранку, коли почула… – По її повних щоках потекли сльози.