Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Це багато?

– Коли їх немає – багато. Я тобі про все напишу. Де ви зупинитесь у Парижі?

– В готелі на площі Афін. Галерея забронювала місця там. Лінда вирішила, що ми подорожуватимемо з шиком, – Вона якось нервово засміялася. Потім знов заговорила серйозно. – Ти розмовляв із Рассел ом?

– Ніяк не міг до нього додзвонитися.

– Гадаєш, він дасть гроші?

– Думаю, що так. Він має почувати відповідальність.

– Сподіваюся, ти не почуваєш відповідальності?

– Я почуваю, Що зараз геть закоцюбну, – промовив він. – Дб речі, котра година? Я заснув одразу ж пополудні. Ніч була виснажлива. Я, мабуть, проспав би до ранку, якби ти не подзвонила.

– Любий, ти справді не хочеш, щоб я сіла в машину й Повернулася?

– Справді, – відказав він. – Навряд чи в найближчі Тижні моє товариство буде тобі приємне. Залишайся там скільки тобі захочеться.

– Як би я хотіла чимось допомогти тобі!

– Коли я знатиму, що ти нічого цього не бачиш, і гарно проводиш час, То буде найкраща мені допомога.

– Якщо ти так говоритимеш, то я зараз упаду й заплачу, – сказала Леслі. – Ти найдобріша людина в світі, Аллене, і всі цим користуються. Я теж. І найбільше.

– Дурниці! – відрубав він. – Як там Лінда?

– У захваті. Ти ж бо знаєш, що таке для. неї Франція. Може, вона має деСь Там коханця.

– Вітай її від мене. Бажаю вам Добре провести час. Обом.

– Що тобі привезти з Парижа?

– Себе.

Леслі засміялася – тихий, лагідний сміх десь за сто миль.

– Я знала, що ти так скажеш. Тому й спитала. Je tembrasse. Я вивчаю французьку.

– Я люблю тебе. Тільки пам'ятай про це – будь-якою мовою!

– Я пам'ятатиму, – прошепотіла Леслі. – На Добраніч!

– На добраніч, щастя моє!

Заспокоєний, що все гаразд, принаймні з Леслі, Аллен поклав трубку. Потім увімкнув світло, знов повернувся до телефону й замислився. Подзвонити Хейзенові зараз? Він нахилився, щоб узяти трубку, й опустив руку. Він почував себе надто стомленим, щоб відповідати на запитання, які – він знав – поставить Хейзен. Аллен розумів: треба вийти до загальної кімнати й подивитися, що роблять хлопці, а може, й відповісти На їхні запитання, одначе вирішив відкласти все до ранку. Якщо сьогодні йому доведеться ще раз зустрітися з Хітцом, то він – Аллен це відчував – кінець кінцем не витримає й ударить хлопця.

Стренд почув, як пробив дзвін на каплиці, запрошуючи всіх на вечерю, і згадав, що цілий день нічого не їв.

Він пішов на кухню і зазирнув до холодильника. Там залишилось не багато – кілька яєць, шинка, півпакета молока. Але йому й цього було досить. Вечеряти в їдальні, де повно учнів, – такого випробування він уникнув би, навіть якби довелося лягти спати голодним. А йти до міста, де його міг упізнати хтось із тих, що вранці були на суді, просто не мав сили. Він смажив шинку, коли задзвонив телефон. Стренд зняв сковороду з плити, важко перейшов до вітальні й узяв трубку.

– Це ви, Аллене?

Дзвонив Хейзен.

– Я, Расселе. Добрий вечір.

– Я щойно повернувся з Вашінгтона, і мені сказали, що ви дзвонили вранці.

– Ви стоїте, Расселе?

– Так, стою. А чому ви питаєте?

– Бо це довга й складна історія, і вам краще зручно сісти, щоб її вислухати.

– Що сталося? – з тривогою в голосі запитав Хейзен. – З Леслі все гаразд?

– У неї все чудово. Вона в Лінди. Леслі вирішила поїхати до Парижа, – сказав Стренд. – Йдеться про Ромеро. Ви вже сіли?

– Сів.

– Ми саме повернулися з Нью-Йорка. Тільки зупинились перед корпусом, коли це з дверей вибігли два хлопці, – почав розповідати Стренд. – Один гнався за другим. Той, що біг позаду, був Ромеро з ножем у руці…

– Чортів дурень! – лайнувся Хейзен. – Його за це викинуть зі школи!

– А той, хто втікав, – менший Хітц.

– Господи! – зітхнув Хейзен. – А я вже сподівався, що до кінця днів своїх більше не почую цього прізвища…

– Почуєте, Расселе, почуєте…

– Старий Хітц заявив департаментові юстиції про якісь нові, обтяжливі факти, і мені довелося летіти до Вашінгтона. Та розкажіть же все до ладу!

Коли Стренд сказав, що в кімнаті Ромеро вкрадено триста сімдесят п'ять доларів, Хейзен вибухнув:

– Триста сімдесят п'ять доларів?! Де ж, у біса, він узяв ті триста сімдесят п'ять доларів?

– Хітц каже, ніби Ромеро по кілька разів на тиждень грав у своїй кімнаті після відбою в кості.

І ви нічого про це не знали? – недовірливо спитав Хейзен.

– Анічогісінько.

Та що, в біса, коїться в тій школі?!

– Гадаю, те саме, що й скрізь.

– Ну, а далі? – холодно кинув Хейзен, І знов перебив Стренда, коли той повідомив, що Ромеро заявив, ніби мав підстави підозрювати Хітца.