Ірвін Шоу - Хліб по воді

– І що ви можете зробити? – запитав Бебкок.

– Битиму на його минуле. Виріс у гетто, в убогій, скаліченій сім'ї і таке інше. Як завжди. Хвилина емоційного зриву перекреслила багатонадійну кар'єру. Щось таке. Не більше. Можливо, якщо хлопець визнає себе винним, суддя зменшить строк або навіть винесе умовний вирок.

– Чим ми можемо допомогти? – запитав Бебкок.

Адвокат безнадійно розвів руками.

– Виступити зі свідченнями на користь хлопця про його, вдачу, про внутрішній світ. Розкажіть усе, що, на вашу думку, характеризує його з позитивного боку. Але не забувайте, що ви говоритимете під присягою.

«Хоч би що я казав про вдачу Ромеро, – подумав Стренд, – однаково це не буде правдою. Чи треба згадувати про вкрадені томи «Занепаду й загибелі Римської імперії»? Ні, якщо я хочу врятувати хлопця від в'язниці – ні».

До холу ввійшов Хітц. Велика пов'язка на щоці надавала його обличчю трагічного виразу. Одяг на ньому розпирало. Стренд завважив, що ширінка в хлопця розстебнута. Хітц зневажливо поглянув на всіх трьох, проте зупинився й сказав:

– Доброго ранку, містере Бебкок. – Він підкреслено не звернув уваги на Стренда. – Батько збирався поговорити з вами, сер. Він до Вас додзвонився?

– Додзвонився, – відповів Бебкок.

– Батько був прикро вражений, коли я розповів йому, що сталося, – сказав Хітц.

– Я так і зрозумів, – мовив Бебкок. – Що ж, ходімо?

– Не думайте, що я збираюся подарувати це Ромеро, – сказав Хітц. – І вам, містере Стренд.

– Дякую за попередження, – кинув Стренд. – І застебни ширінку. Ти ж не хочеш, щоб із тебе в суді сміялися, чи не так?

Обличчя в Хітца почервоніло, і він заходився смикати в себе на штанях змійку. Стренд увійшов до зали, де вже чекав сержант Лірі, щоб дати свідчення. Серед небагатьох присутніх Стренд помітив молоду жінку, в якій упізнав репортера міської газети. Жінка сиділа в першому ряду з блокнотом на колінах і з олівцем у руці. Бебкок теж помітив її і прошепотів:

– Боюся, наша новина розлетілася надто швидко. Ця жінка тут не для того, щоб писати про випадки порушення правил вуличного руху.

Ромеро ввійшов із полісменом, який його заарештував. «Добре, що хоч не в наручниках», – подумав Стренд. У темному светрі, якого купив йому Стренд у магазині «Брати Брук», хлопець виглядав маленьким і беззахисним. Він осміхнувся, проходячи повз Хітца, і привітався з директором та Стрендом. Адвокат пішов за ним до столика, що стояв перед столом судді.

Суддя вийшов із свого кабінету, і всі повставали. Судовий виконавець оголосив суд відкритим, і всі, крім адвоката, Ромеро та двох полісменів, що стояли перед столом судді, посідали.

Окружний прокурор монотонно забубонів, читаючи звинувачення. Ромеро зацікавлено дивився в залу, ніби його зовсім не обходило, що казав прокурор, а захоплювала тільки архітектура старовинної зали.

Прокурор замовк, і суддя запитав:

– Що скаже звинувачений?

– Звинувачений своєї вини не визнає, ваша честь, – швидко промовив адвокат.

Ромеро дивився на суддю з глузливим виразом. Той втупив у нього погляд.

– Я не визнаю правомочності цього суду! – заявив Ромеро.

Стренд застогнав. «Це все телебачення, – подумав він. – Тисячі годин репортажів із судових зал».

Суддя зітхнув.

– Зараз ми цього питання не розглядатимемо, містере Ромеро. Поки триватиме розслідування, ви будете під арештом. Я встановлюю заставу у розмірі десяти тисяч доларів.

Стренд почув, як Бебкок охнув. Аллен уже не слухав, як адвокат сперечався за зменшення застави, а прокурор доводив, наскільки це серйозна справа і яку небезпеку становитиме для позивача звинувачуваний, якщо його випустять на волю. Адже він, мовляв, визнав свій акт насильства, а каятись і не думає.

– Застава лишається незмінною – десять тисяч доларів! – заявив суддя. – Наступну справу, будь ласка!

Жінка з газети зосереджено писала, коли Ромеро з полісменом по один бік та адвокатом по другий рушив Проходом До дверей. Коли Ця трійця порівнялася з Хітцом, той підніс середнього пальця й зробив глузливий жест. Ромеро став, і Стренд уже був злякався, що хлопець кинеться на Хітца. Але Ромеро тільки голосно сказав – так, щоб почули всі в залі:

– Ти свого ще діждешся, товстунчику! – Після цього він дав полісменові вивести себе.

– О господи! – простогнав Бебкок і сумно похитав головою. – Страшно навіть подумати, що напише ця дама в завтрашній газеті! – Він зняв окуляри й почав протирати носовичком скельця, так ніби намагався стерти те, свідком чого окуляри були в залі суду. – Що ж, – зітхнув він, – їдьмо додому.