Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Воно й не дивно, – провадив Бебкок. Він їхав повільно, обережно. – Той Хітц розпустив новину відразу ж, тільки-но прокинувся. Як я зрозумів з того, що уже встиг почути, він згустив барви. Ще й подзвонив батькові, а той знайшов мене по телефону й розмовляв зі мною, я б сказав… досить збуджено. Заявив, що коли я спробую затерти скандал, – він так і висловився: скандал, – то він мені, мовляв, покаже. Погрожував також подати на нас у суд за злочинне потурання небезпечному елементові, – це він, звісно, про Ромеро, – й закрити школу. І знайте, каже, я не буду… гм… у захваті, якщо мого сина звинуватять у крадіжці. Тоді він, мовляв, притягне всіх нас до відповідальності як спільників у зловмисному наклепі. Так, дуже люб'язним такого батька не назвеш. – Бебкок силувано всміхнувся. Обличчя в нього було сіре, напружене, очі почервонілі й водянисті. Руки вп'ялися в кермо з такою силою, що аж пальці побіліли.

– У вас був важкий ранок, – промовив Стренд,

– У мене були й важчі ранки, – сказав Бебкок. – Якось вісімдесят хлопців прокинулися з блювотою і страшним проносом. Ми подумали: тиф, А з'ясувалося, то від тістечок, які хлопці з'їли увечері на десерт. Теорія твердить, ніби шкільні вчителі доживають до глибокої старості. – Він усміхнувся. – Застаріла теорія!

– І що ж, на вашу думку, слід робити? – запитав Стренд.

– Боюся, передусім нам доведеться виключити хлопця, зі школи, Я кажу про Ромеро. Якщо ми цього не зробимо, то втратимо, певне, половину нового набору.

Стренд кивнув головою.

– Він сам винен.

– Однаково це трагедія, – сказав Бебкок. – По-друге, я сподіваюся якось урятувати його від тюрми. Домогтися, зрештою, умовного вироку. Я подзвонив шкільному адвокатові, він уже бачився з Ромеро й зустрінеться з нами в суді. Я сподівався цього уникнути і тому пробував зв'язатися з містером Хейзеном, щоб спитати його, чи не має він десь поблизу знайомого адвоката. Бо якщо батьки – а особливо такі, як містер Хітц, – рознюхають, що ми тратимо шкільні гроші на захист Ромеро… – Він здвигнув плечима й не доказав речення. – А як сприйняла все це Леслі?

Стренд чекав цього запитання, і все ж таки сподівався, ідо Бебкок його не поставить.

– Боюся, це її дуже вразило. Вона скористалася вашою любязною пропозицією взяти відпустку через хворобу, і тижнів два-три її тут не буде.

– Вона вже поїхала? – здивовано скинув брови Бебкок.

– Так.

– Я її не осуджую. Якби я міг, теж поїхав би. – Директор стомлено всміхнувся. Він завів машину на стоянку перед білою, обшитою дошками будівлею з колонами. – Гарний будинок, – промовив він. – Поставлений у тисяча вісімсот двадцятому році. Скільки людських страждань пройшло його коридорами!

Прізвище шкільного адвоката було Холлінгзбі. Він чекав па них біля дверей до зали суду. Це був товстий червонощокий чоловік у гарному темному костюмі. Голос у Холлінгзбі пасував до його зовнішності і був глибокий, лункий, як у актора.

– Хлопця скоро приведуть, – сказав він, чемно кивнувши головою, коли Бебкок відрекомендував його Стрендові. – Я з ним розмовляв. Боюся, ми маємо справу з важким випадком. Ромеро зовсім не хоче йти на контакт. Не розкривається. Сказав, що й рота не розтулить. Може, це й на краще. Каже, навіть не признається на суді, чому так учинив, хоч у поліції й заявив, ніби Хітц украв у нього гроші. «Хай роблять як знають, – каже. – Що це допоможе, коли я заговорю?» Мовляв, я адвокат – мені й говорити. А що я казатиму – йому байдуже. До речі, в законах він тямить, здається, більше ніж йому слід. Визнавати себе винним він не збирається – і каже, що ніхто його до цього не змусить. Шкодує, що був надто балакучий у поліції. Йому можна поспівчувати, це зрозуміло, проте його поведінка не викличе співчуття в суді. Добре було б, якби він трохи покаявся. – Адвокат стенув плечима. – Та це, здається, не е його характері. Ромеро сказав, ніби містер Стренд бачив, як він біг із ножем за Хітцом, та й сам він признався містерові Стренду й поліції, що Хітца порізав він. У суді, мовляв, усі з нього сміятимуться, якщо він прикидатиметься, ніби то не він порізав Хітца. А як хочете знати, що я насправді думаю, то Ромеро навіть пишається своїм вчинком і хоче, щоб усі про це знали. Він відмовляється признатись мені, чому підозрює в крадіжці саме Хітца. Каже, завжди знав, що колись потрапить до в'язниці. У нього, мовляв, багато друзів, які там побували, і в'язниці він не боїться. Його манери, мушу вам сказати, навряд чи сподобаються судді або присяжним, якщо до цього дійде. Хлопцеві вже за вісімнадцять, і судитимуть його як дорослого. До того ж справу розглядатимуть у маленькому містечку в Коннектікуті, а не в Нью-Йорку або в Чікаго, де на таку різанину без очевидного наміру вбити дивляться майже як на буденне явище. Я, звісно, зроблю все що зможу… – Голос адвоката став похмурим, – Проте оптимістичним мій настрій ке назвеш.