Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Адвокат і справді мені потрібен, – сказав Ромеро. – У вас часом немає на прикметі путнього? Бо той, якого я знаю, живе аж на Сто тридцять сьомій у Нью-Йорку.

Полісмен пустив його слова повз вуха.

– Зброю вилучили?

Стренд витяг із кишені ножа й віддав полісменові.

– Дякую, – кинув той. – Це буде речовий доказ. Ви закінчили, лікарю?

– Так, – кивнув головою доктор Філіпс, знімаючи гумові рукавички.

– Нам краще поїхати до відділка, – сказав полісмен. – Давай руки, хлопче.

Ромеро всміхнувся й простяг руки.

– Боїтесь, щоб я не накинувся на вас у машині, шефе?

– Зловмисний напад із застосуванням холодної зброї, – уточнив полісмен. – Раджу тобі серйозно замислитись.

– Дитячий розмір, будь ласка, – сказав Ромеро, коли полісмен дістав наручники.

– Ви гадаєте, без цього обійтися не можна? – запитав Бебкок. – Я певен, він поводитиметься…

– Так, сер, – відповів полісмен. – Типові правила затримання Згідно з інструкцією.

– А-а… – мовив Бебкок. – Згідно з інструкцією… – Він зітхнув.

– Вперед, хлопче! – Полісмен різко смикнув за наручники, і Ромеро підвівся з табуретки.

– Сподіваюсь, я вам не потрібен? – запитав доктор Філіпс.

– Ви свідок нападу?

Лікар похитав головою.

– Гаразд. Потім вам, може, доведеться описати рану. Сьогодні ви нам не потрібні.

Бебкок, Стренд і Хітц – по його обличчю й досі котилися сльози – рушили за полісменом. Тримаючи Ромеро за лікоть, він повів хлопця до дверей.

– Ромеро, – озвався лікар, – раджу тобі віднині випробовувати свою силу тільки у футболі.

– Ми приїдемо в моїй машині, – сказав Бебкок полісменові. – Зустрінемось у відділку.

Вени бачили, як полісмен штовхнув Ромеро в заднє відділення своєї машини й замкнув дверцята. Між переднім і заднім сидінням була залізна сітка, і Ромеро здавався звірятком у клітці. Полісмен сів за кермо, і вони поїхали. Бебкок зітхнув.

– Піду по машину, – сказав він. – Я скоро. Гадаю, Хітцові не слід багато ходити в такому стані. – І попростував до свого будинку.

Стренд залишився з Хітцом.

– Годі рюмсати! – кинув він, роздратований скиглінням хлопця.

– Він би мене вбив! Якби ви не нагодилися, я б уже був мертвий.

– Коли б він хотів убити тебе, то взяв би що-небудь путяще, а нескладаного ножика з лезом у два з половиною дюйми.

– Вам би той складаний ножик здався куди страшнішим, якби той виродок кинувся на вас або. на вашу дружину… Або на вашу пихату дочку,. що приходила на футбол, – сказав Хітц, витираючи носа затиллям долоні. – Тоді б ви на все горло кричали, щоб суспільство захистило вас від латинців та чорних.

– Боюся, ми з тобою говоримо різними мовами. – Стрендові хотілося завести Хітца в темний куток і врізати по його зарюмсаній пиці.

– Ось що я вам скажу, – мовив Хітц. – Хай ото краще вони посадять його якомога надовше, а то ще взнають мого батька…

– Не думаю, що суд зацікавиться твоїм батьком. Скажи мені, Хітце, ти взяв гроші й листи?

– Я їх і не торкався! Я нічого про це не знаю. Як ви мені не вірите, то йдіть і обшукайте мою кімнату, самі побачите, чи правду я кажу. Він просто прибіг до мене і зняв крик. Я навіть не міг уторопати, чого він кричить. Я знаю, це ваш улюбленець, ви вважаєте, що він бозна-який розумник. Геній із гетто! Його вже знають усі. Хочете, скажу, як його прозвали у школі? Джоджо, хлопчина із джунглів. Великий експеримент! Спроба перетворити дитя горили на людину. Тепер ви бачите, як обернувся ваш експеримент, містере Стренд?! – Голос у Хітца став писклявий, надсадний. – І хто за це поплатився? Я! Якщо ви збираєтесь утнути ще який– небудь благородний експеримент, то раджу це робити десь-інде. А краще вирощуйте цих геніїв у пробірці.

– Я не потребую твоїх порад, Хітце, – відказав Стренд. – Мені дуже прикро, що так сталось і що тебе поранено. Але не настільки прикро, щоб я погодився вислуховувати твою балаканину про суспільні проблеми Помовч і приготуйся розповісти поліції, як усе сталося. Але без філософських висновків.

– Він міг убити мене, – пробурмотів Хітц, щоб сказати своє слово останнім.

Під'їхав Бебкок, освітивши їх фарами. Хіти сів позаду, Стренд – поруч із директором.

Коли вони ввійшли до поліційного відділка, Ромеро стояв перед столом, за яким сидів сержант. Наручники з нього зняли, Поруч стояв молодий полісмен.

– Я нічого не скажу, поки мені не дадуть адвоката! – раз у раз повторював Ромеро. – Навіть не назву свого прізвища!

– Твоє прізвище ми знаємо, – терпляче мовив сержант.