Ірвін Шоу - Хліб по воді

Стренд поїв, але не втамував голоду, і на мить йому спала думка піти до кімнати Роллінза та Ромеро й пограбувати Роллінзові припаси ласощів. Та потім він із сумом подумав, що одного злочину школі вистачить до кінця року.

Стренд саме читав у вітальні, коли в двері хтось несміливо постукав. Він відчинив і побачив за порогом Роллінза – хлопець був у піджаку, на бичачій шиї – краватка. Так мали неодмінно вдягатися до вечері всі учні. Стренд, якого в останні роки дратував недбалий вигляд сина, це правило схвалював. Темношкірий, чорноволосий хлопець з вольовим обличчям спортсмена, що здавалося надто малим проти його могутніх. плечей і міцної шиї, був сумний.

– Я не хотів би турбувати вас, містере Стренд, – промовив він тихо, – але мені треба побалакати з вами. Я не довго…

– Заходь, заходь, – сказав Стренд.

У вітальні Роллінз сів навпроти Аллена й переплів під стільцем свої довгі мускулясті ноги.

– Я з приводу Ромеро… – Цей великий хлопець, здавалося, говорив через силу. – Він вчинив дурницю, і якби він був розбудив мене, я б цього не допустив, і до ножа не дійшло б. Я Хітца знаю, і якби я його трохи налякав, то все владналося б само собою, без різанини. Може, вони дали б один одному ляпас чи два, але ж за це до в'язниці не садять

і зі школи не виключають. Але я знаю й Ромеро, він хлопець добрий, містере Стренд, і хоч би що він скоїв, а в'язниці не заслуговує. Я хотів провідати його, але у в'язниці сказали, що провідувати дозволено тільки родичів. А я ж для нього і є справжній родич! Судячи з того, що він розповідав мені про своїх матір, батька, сестер та брага, вони не варті навіть телефонного дзвінка і з радістю покинуть його там, щоб він гнив довіку. Ви розумний чоловік, містере Стренд, і знаєте, як вплине тюрма на такого хлопця, як Ромеро. Коли він звідти вийде, то до кінця днів своїх тинятиметься на вулиці, і там ніж його вже не вдовольнить. За поясом він носитиме пістолет, кишені в нього будуть набиті порошком, а полісмени знатимуть його краще, ніж своїх матерів… Та ви не гірше від мене знаєте, що в'язниці не виховують громадян, а плодять порушників закону. Несправедливо буде, якщо хлопець потрапить до в'язниці, містере Стренд… – Роллінз щиро захищав товариша, він говорив повільно й серйозно, в його голосі бринів притлумлений розпач.

– Я з тобою згоден, Роллінзе, – відповів Стренд. – Відразу після того, як це скоїлось, я був злий на нього, страшенно злий…

– Він розуміє, як багато ви для нього зробили, містере Стренд, – мовив Роллінз, – Ромеро часто мені про це розповідав, хоч я й знаю, що вам він не казав нічого. Ромеро не з тих хлопців, які вміють уголос дякувати. Не така у нього вдача. Та ви й самі знаєте.,.

– Знаю, – сухо підтвердив Стренд.

– І все ж таки він вам вдячний. Дуже вдячний.

– Дивно він це доводить!

– Хітц його дуже побив. А він важить майже центнер. Я, звісно, не, ходжу з ножем, але Ромеро… Ну… як його виховували? І де він ріс? Хлопцеві весь час доводилося пильнувати, щоб його не скинули з даху або не втопили в річці. Він… Ну… в нього про все зовсім інше уявлення, ніж у тутешніх джентльменів. Я певен, ви знайдете в своєму серці жалість і простите його…

– Я не владний прощати його, Роллінзе, – лагідно промовив Стренд. – Це – справа директора, вчителів, Хітцового батька, самого Хітца і, зрештою, ради опікунів.

– Господи! – вихопилося в Роллінза. – Та вони ж ладні втопити такого, як Ромеро, в ложці води, коли він ускочить у халепу, хіба, ні?

– Боюся, цього слід сподіватися, – сказав Стренд. – Я нічим не можу зарадити.

– Я чув, призначили заставу – десять тисяч доларів.

Стренд кивнув.

– Це вони зумисне йому так? – Роллінз похитав головою.

– Суддя був старий чоловік, – Стренд не знав, навіщо він це сказав.

– Одне Ромеро повинен добре затямити: стерегтися білого суду. – Уперше в Роллінзовому голосі прозвучали гіркі нотки.

– Не думаю, щоб у нашому випадку це мало якусь вагу.

– Це ви так думаєте. – Губи в Роллінза пересмикнулися в іронічній посмішці. – Він і я, ми читаємо не однакові книжки, ніж ви, білі.

Стренд помітив, що Роллінз усе частіше висловлюється неграмотно, так ніби від хвилювання стерлась його освіта й відкрився інший, примітивніший, рівень мови.

– Я вже сказав, мені хотілося б допомогти, але… – Стренд знизав плечима.

– Розумію, – швидко мовив Роллінз. – Десять тисяч у вас під ногами не валяються.

Стренд не всміхнувся у відповідь на здогад Роллінза, що всі учителі злидарі.