Ірвін Шоу - Хліб по воді

Стренд уявляв собі, як Бебкок сидить за столом у своєму кабінеті, воює з люлькою, яка давно погасла, скидає і надіває в нестямі окуляри.

До речі, ви розмовляли з Хейзеном? – запитав директор.

– Учора ввечері.

– Що він сказав?

– Щоб Ромеро виплутувався сам.

– Застави не буде?

– Ані цента.

Бебкок зітхнув.

– Бідолашний ошуканий хлопець! І ще одне. До мене на роботу дзвонили фебеерівцї з Нью-Хейвена, Хочуть поговорити з вами. Це нібито не стосується Ромеро. Те, що він учинив, – не державний злочин.

Ви не здогадуєтеся, чого їм від вас треба?

– Ні, поки вони самі мені про це ке скажуть.

На другому кінці дроту, як і слід було сподіватися, запала мовчанка. Потім Бебкок озвався знов:

– Що ж, якось переживемо… Аллене, я гадаю, вам краще приступити, якщо зможете, до уроків і ходити в їдальню. Бо коли не показуватиметеся на люди, то складеться враження, ніби ви щось приховуєте,

– Я розумію.

– Якщо дозволите дати пораду, то краще уникайте відповідати, на всякі такі запитання. Наймудріше буде заявляти так: мовляв, на вашу думку, велика удача, що ви нагодились і все обійшлося досить щасливо. Вибачайте, що я підказую вам, але чим менше ви говоритимете про те, хто винен, а хто ні, тим краще буде для всіх. Бувши вами, я б узагалі не думав про те, взяв чи не взяв Хітц гроші.

– Ви маєте рацію. Звідки ж мені знати… Я прийду сьогодні на обід, а пополудні з'явлюся на уроки.

– Це дуже розумно з вашого боку, – мовив Бебкок із полегкістю. – Я знав, на вас можна покластися. А якщо чіплятимуться газетярі, я буду вам дуже вдячний, коли ви просто скажете: «Ніяких коментарів».

– Я не мав наміру виступати з промовами.

– Даруйте, що я ніби настраханий, – вибачився директор. – У мене в голові таке діється!.. Ви, мабуть, будете раді почути, що Хітц сьогодні не прийде ні на обід, ні на уроки. Учора ввечері подзвонив його батько й сказав, щоб син першим же літаком вилетів до Вашінгтона. Хоче показати його справжньому лікареві. Так і висловився. Ми випровадили хлопця ще до сніданку.

– Дяка богові за це невеличке милосердя, – промовив Стренд.

– То до обіду?

– До обіду, – попрощався Стренд і поклав трубку.

Посеред останнього уроку секретарка принесла Алленові записку від Бебкока. В ній повідомлялося, що в директоровому кабінеті чекають двоє джентльменів, які хочуть бачити містера Стренда. Бебкок просив його прийти до кабінету відразу після уроку. Стренд сховав записку до кишені й почав розповідати далі про міжнародну політику президента Теодора Рузвельта.

Обід і уроки пополудні виявилися не такими жахливими, як Аллен їх собі уявляв. Учні дивилися на нього зацікавлено, а викладачі, випадково зустрівши його, бурмотіли, ніби їм дуже прикро, що так сталося. Аллен був певен: їх попереджено, щоб не обговорювали цієї події й не докучали містерові Стренду. Та хай там як, а в бурмотінні вчителів Стренд уловлював співчуття. Хоча певна група учнів і недолюблювала Ромеро, проте Хітца – Аллен про це знав – усі ненавиділи. Футбольний тренер Джонсон, зустрівши Стренда на шкільному подвір'ї, навіть прошепотів: «Шкода, що Ромеро не різонув глибше».

О четвертій уроки закінчилися, і Стренд поволі пішов безлюдним сірим подвір'ям. Під поривами листопадового вітру з дерев злітало останнє листя. «Двоє джентльменів… – міркував Аллен. – Видно, ФБР багате на людей, коли допитати п'ятдесятирічного вчителя історії, якому ніколи навіть не виписували виклику до поліції за порушення правил стоянки автомобіля, посилають аж двох озброєних службовців!»

– Вони в містера Бебкока, – повідомила секретарка, коли він увійшов до канцелярії. – Заходьте відразу туди.

Коли він став на порозі, всі троє підвелися. Фебеерівці були молоді, один – білявий, другий – темноволосий, бездоганно підстрижені й одягнуті в темні костюми – цілком формений вигляд. Стренд вирішив, що це колишні молоді юристи – втратили віру в успіх у приватній практиці, до того ж люблять носити пістолети, Бебкок пробурмотів їхні прізвища, яких Стренд не розчув, і двоє молодиків потисли йому руку,

– Ці джентльмени, – почав Бебкок, коли всі посідали, ті двоє – навпроти Стренда, – щойно розмовляли зі мною про зростання дитячої злочинності. – Директор говорив нервово. – Виявляється, ФБР дійшло висновку, що з кожним роком усе більше дітей та підлітків до вісімнадцяти років утягуються в злочинну діяльність, яка досягла великих масштабів і таким чином перейшла до їхньої юрисдикції.