Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Які підстави? – запитав Хейзен,

Хлопець не сказав. Мовляв, йому розповіли під секретом.

– Під яким ще секретом! – пирхнув Хейзен. – Якби туди приїхав я, не лишилося б ніяких секретів, запевняю вас! І п'яти хвилин не минуло б. Ви знаєте, що там сталося насправді?

Стренд пригадав благальний і сльозливий голос місіс Шіллер:

– Ні, – мовив він. Про те, що місіс Шіллер знайшла листи, він вирішив не згадувати. Якщо Хейзен надумає приїхати сюди й спробує

щось витрясти з місіс Шіллер чи з Ромеро, він однаково нічого не доб'ється. То ви хочете, щоб я розповідав далі?

– Вибачте, – мовив Хейзен. – Я вас більше не уриватиму.

Стренд говорив ще хвилин п'ятнадцять, поки, нарешті, дійшов до сцени в залі суду і розповів Хейзенові, як Ромеро відмовився свідчити на свій захист.

– Шкільний адвокат, містер Холлінгзбі, умовляв його, – провадив Стренд. – Але хлопець затявся, і край. Заявив, що не визнає правомочності цього суду.

– Ох і адвокат же, мабуть, із того містера Холлінгзбі! – глузливо зауважив Хейзен. – Нездатний навіть зламати роги вісімнадцятирічному шмаркачеві, щоб той не корчив із себе дурня! Не дивно, що він усе життя сидить у тому глухому містечку. І де тепер Ромеро?

– У в'язниці, – відказав Стренд. – Застава десять тисяч доларів.

Він почув на другому кінці дроту різкий віддих.

– Це вже занадто! – вигукнув Хейзен. – Одначе я, бувши суддею, призначив би всі двадцять тисяч. Хлопчисько заслуговує, Щоб на нього всі плюнули, вже хоча б за його невдячність, :Мені хочеться про це говорити, Аллене, але, боюся, ви розбестили хлопця і те, що він мав при собі зброю – це ваш недогляд.

– Ви маєте рацію, тут нічого не скажеш, – відповів Стренд, намагаючись не дати взнаки, що ображений докором і тоном, яким його було кинуто. – Я справді припустився недогляду і, без сумніву, не востаннє. Але назвати складаний ножик зброєю – очевидне перебільшення. Та це вже у минулому. А тепер хлопець, якого ми вирвали з його оточення й перевезли сюди..,.

– З найкращими намірами, – голосно вставив Хейзен.

– З найкращими намірами, – погодився Стренд. – Так от, цей хлопець тепер за гратами і немає в нього родини, яка подбала б про нього, і поки не знайдеться чуйна душа… – Він знав, що Хейзенові ці слова не сподобаються, і все ж говорив далі;– Чуйна душа, котра має десять тисяч доларів і погодиться сплатити за нього заставу, він сидітиме там до суду, а слідство триватиме, може, й кілька місяців, і…

– То ви пропонуєте, Аллене, щоб це я дав гроші?! – Хейзен явно розсердився.

– Я не маю права нічого пропонувати.

– І це дуже мудро, – сказав Хейзен, – а то ви запропонували б мені вчинити як найпослідущому йолопові. Коли б у вас були гроші, ви б це зробили?

– Так.

Стренд сам здивувався, що сказав це. Після сну вся його злість розвіялась, і тепер у нього перед очима стояв тільки маленький і беззахисний Ромеро, якого полісмен виводить із зали суду.

– Тоді добре, що ви бідний, а то ви вилетіли б у трубу скоріше, ніж висохло б чорнило на вашій заставній розписці. Я в світі бізнесу кручуся з двадцяти трьох років і твердо затямив собі одне: хто кидає гроші на вітер, той дурень.

– Расселе, – сказав Стренд, – у мене не лежить до цього душа, і все ж я прошу вас позичити мені гроші. Я розумію, чому ви самі не хочете цього зробити. Якби ке я, ви ніколи б і не знали, що живе на світі такий собі Ромеро. Якщо тут і є чиясь провина, то моя. Я роздратований не менш ніж ви, але я почуваю відповідальність за хлопця. Гроші я так чи так віддам. Ми тепер маємо змогу відкладати значно більше, та й батьки Леслі, мабуть, трохи допоможуть, і Джіммі дістав добру роботу…

– Як друг, Аллене, – сказав Хейзен, – я хочу вам відмовити. Ви ж самі знаєте, що втне цей нікчемний пацючок із гетто, коли його випустять на волю. Він просто зникне. Ви ніколи більше не побачите ні його, ні своїх грошей. І поліція не побачить. Він зникне з гетто, як привид, і мільйон його співвітчизників заприсягнуться, що ніколи його й не знали.

– Я все ж таки спробую, – тихо мовив Стренд.

– Тільки не з моїми грішми. І, сподіваюся, не з вашими. Мені здається, ця розмова затяглася.

– Мені теж так здається, Расселе. На добраніч.

Пролунав такий звук, наче на другому кінці дроту Хейзен розтрощив телефон.

«Одне ясно, – подумав Стренд, вертаючись на кухню. – Цього року на різдво не буде ніякого Хемптона». Він поставив на вогонь сковороду з шинкою, а на другу сковороду розбив двоє яєць. Завтра він попросить місіс Шіллер закупити йому продукти. Хтозна, коли Бебкок зажадає, щоб він приступив до виконання своїх щоденних обов'язків і харчувався в їдальні разом з учнями, приписаними до його столу. Але він знав, що не поспішатиме повертатися до заведеного порядку, принаймні з власної волі. І хай там усе хоч западеться, а йому треба поїсти!