Ірвін Шоу - Хліб по воді

«Цікаво, – подумав Стренд, – що сказав би Хейзен, якби йому розповісти про оту знайому Ромеро з поїзда та вечір у Нью-Хейвені?»

– Ви знаєте, – мовив Аллен, – я не бачив його з жодною дівчиною ні тут, ні в місті. Зате місіс Шіллер, наша прибиральниця, вважає його своїм улюбленцем. З нею Ромеро поводиться, як справжній рицар, запевняє вона, чого ніяк не можна сказати про решту учнів. До того ж він найохайніший хлопець, якого вона тільки бачила за всі її роки в школі.

– По-моєму, це добрий знак, – сказав Хейзен. – Як ви гадаєте?

– Гадаю, що так, – відповів Стренд. – Дуже добрий.

Цієї хвилини до зали увійшли хлопці з обох команд, свіжі й розпашілі після душу, і зголодніло стовпилися коло буфету.

– Ви його бачите? – спитав Хейзен. – Якщо він тут, я запрошу його сам.

– Не думаю, щоб він був тут, – сказав Джонсон. – Він перший вибіг із роздягальні, і я чув, як він сказав Роллінзові, що зустрінеться з ним пізніше в корпусі. Хлопець, як видно, не дуже любить розважатися в товаристві за чаєм.

Стренд побачив Роллінза – той ніс від буфету повну тарілку сандвічів – і махнув йому рукою. Роллінз підійшов. Він був трохи розгублений через те, що його побачили з цілою горою сандвічів, одначе посміхнувся й жартома затулив тарілку долонею.

– Здається, застукали на гарячому, сер! Від свіжого повітря страшенний апетит.

– Роллінзе, – звернувся до хлопця Стренд, – це містер Хейзен. Завдяки йому твій товариш Ромеро потрапив до Данберрі.

– Радий познайомитися з вами, сер. – Хлопець поставив тарілку на стіл і потис Хейзенові руку. – Сьогодні ви найпопулярніший гість у школі.

– Ваша команда непогано грала, вітаю вас! – сказав Хейзен.

– Дякую, сер. Ми не виграли, але й не програли. Згодом ми гратимемо краще.

– У тебе вийшов добрий блок, ти дуже допоміг Ромеро, – мовив Джонсон. – Якби не ти, його зупинили б.

– Що ж, тренере, – сказав Роллінз і знову посміхнувся, – ми, гравці, маємо показати джентльменам, що вміємо допомагати один одному.

– Роллінзе, – різко сказав Джонсон, – гадаю, вам з Ромеро пора облишити цей жарт! Він усім набрид.

– Пробачте, тренере, – спокійно промовив Роллінз. – Я перекажу ваші слова Ромеро. – Він узяв тарілку з сандвічами й пішов до своїх товаришів.

«Роллінз… – подумав Стренд. – Хлопець, який добре вміє блокувати, любить їсти серед ночі зефір у шоколаді, і ще один кандидат у стан вершників».

«Вперше, відколи Леслі повернулася з Арізони, її немає, тут увечері зі мною. Вона в Нью-Йорку. Леслі їздить туди щосереди – давати уроки своїм учням у колишній Школі Керолайн. Досі вона поверталася сюди близько одинадцятої вечора – після довгої дороги з міста. А цього разу домовилася заночувати вдома у директриси школи. Отож завтра їй доведеться встати рано, щоб устигнути на десяту годину сюди, – адже в неї тут уроки. Зручного поїзда на Нью-Йорк звідси нема, і Леслі їздить старим фургончиком, якого нам позичив Хейзен. За кермом Леслі досі нервується, і двох поїздок на день для неї, як виявилося, забагато. Щоразу вона повертається збуджена сліпучим світлом зустрічних машин і потім страждає від страшного головного болю. її дратують не тільки поїздки. Від цієї біганини в будинку, диких вибухів сміху, криків перед телевізором у загальній кімнаті, гармидеру та реготні, без яких хлопці не хлопці, від завивання магнітофонної музики в Леслі болісно натягується шкіра довкола очей і залягають складочки в кутиках рота. Вона все частіше ковтає аспірин і щодня приймає заспокійливе, яке їй прописав шкільний лікар.

Я не можу сказати напевне, чи ті учні в Нью-Йорку для Леслі добре чи погано. Я знаю тільки, що робота з ними її захоплює, а з однієї дванадцятирічної дівчинки, каже Леслі, здається, навіть буде професіональна піаністка. Коли вона розповідає про ту дівчинку, в її голосі бринить якесь піднесення, а це останнім часом трапляється з нею рідко. До свого викладання в Данберрі Леслі ставиться скептично. Тут немає жодного хлопця, каже вона, якого б що-небудь цікавило в музиці, крім «року» та «диско».

Навіть у такі хвилини, як ця, коли дім огортає тиша пізнього вечора,, Леслі неспокійно снує по квартирі, переставляє щось із меблів, виймає з ваз засохлі квіти, бере до рук книжку або журнал, а тоді роздратовано їх кидає. За піаніно сідає лише вдень, коли хлопці йдуть до школи, а в неї нема уроків. Коли випадає вільна година, вона ходить малювати, але щоразу повертається з умисне. заляпаним полотном – вона невдоволена тим, що в неї виходить.