Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Чорт мене бери! – гучно вигукнув Хейзен, щоб його почули серед галасу трибун. – Я думав, посилаю до Данберрі учня, а вийшло, що прислав зайця!

Товариші з команди зібралися довкола Ромеро, поплескували його по спині й тиснули йому руки. Та хлопець, здавалося, приймав ці вітання з байдужим виглядом. Аж коли він підтюпцем побіг назад до лави запасних і Роллінз, наздогнавши його, схопив, мов дитину, на руки й підняв у повітря, Ромеро дозволив собі всміхнутися.

Покидаючи поле, хлопець тільки раз недбало махнув рукою глядачам на трибунах, що всі як один посхоплювалися й плескали йому. Він неквапом підійшов до лави, де просидів майже всю гру, – на його обличчі не ворухнувся жоден м'яз, – і знову сів із самого краю. Потім скинув шолом і так само втупився в свої руки, що звисали між коліньми. Коли команди після голу, приготувалися розіграти в центрі, м'яч, тренер підійшов до Ромеро й по-дружньому поплескав його по плечу. Але хлопець і тоді не підвів погляду.

Гра закінчилася з рахунком 26:26. Ромеро встав і, не чекаючи товаришів, побіг у душ.

Столи й стільці були розставлені в літньому корпусі. Під стіною стояв довгий буфет, там лежали сандвічі й тістечка, а дружини викладачів наливали чай. Керолайн із Конроєм пішли по чай, а Стренд та Хейзен сіли за стіл. Стренд усміхнувся, побачивши, як хлопець, що просив у Керолайн на стадіоні номер телефону, перехопив її й пішов із нею по чай.

В залі стояв глухий гомін. Батьки, матері й учні задоволено розмовляли про те, як гарно минув день.

Спостерігаючи цих вишуканих, веселих і товариських чоловіків середнього віку та їхніх розкішно вбраних дружин, Стренд раптом відчув, що всі вони начебто чимось споріднені з Расселом Хейзеном. Це були банкіри, королі торгівлі й комерції, голови рад директорів, мовчазні судді й вершителі доль людських, тлумачі давніх законів, власники величезних багатств і маєтків, люди, які стоять за лаштунками політичних перемог, ті, кого слухаються сенатори й законодавці, тобто представники класу, якого офіційно в Америці не існує, і який Ромеро назвав би, порівнюючи зі Стародавнім Римом, станом вершників.

Щодо вчителів, – чоловіки були поштиві й стримані, а жінки охоче прислуговували, – то вони скидалися на вчених рабів, яких завезли до вічного міста навчати вельможну молодь добрих манір, відваги й мистецтва правити державою.

Стренд чув, як учні й гості, проходячи повз їхній стіл, хвалили Ромеро. Аллен не був певен, чи то була похвала гладіаторові, який цього дня відзначився на арені, чи ознака того, що стан вершників час від часу відкривається для гідних такої високої честі варварів.

Він роздратовано труснув головою, невдоволений своїми думками, і встав привітатися з Джонсоном, що з усмішкою на устах саме підходив до їхнього столу. Стренд відрекомендував тренера Хейзенові, який теж підвівся.

– Шкода, що ваші хлопці не здобули переможного очка, – сказав Хейзен.

Тренер здвигнув плечима.

– Признатися щиро, сер, сьогодні я був радий навіть звести гру на нічию. А Ромеро – ну хіба не молодець?! Коли він спершу побіг з м'ячем назад, я вже пообіцяв собі витурити його з команди. – Він засміявся. – Але переможців не судять, чи не так? Ще два чи три такі проходи, і нам доведеться перейменувати корпус містера Стренда з Мелсонового на корпус Ромеро!

– Правду кажучи, містере Джонсон, – сказав Хейзен, – містера Стренда й мене більше цікавлять успіхи хлопця в навчанні, ніж його подвиги на футбольному полі. Що ви чули про нього від учителів?

– У нас усі тренери, – почав Джонсон, – досить пильно стежать за тим, як наші хлопці встигають на уроках. Тут не та школа, де заплющують очі, коли спортсмен відстає у навчанні. Ось чому я радий повідомити, що вчителі відгукуються про Ромеро добре. Він навдивовижу розумний, кажуть вони, і завжди старанно готується до уроків. Хлопець, правда, трохи любить посперечатися, ви, певно, знаєте… – Джонсон усміхнувся. – Але захищає свою думку завжди ввічливо й аргументовано. Звісно ж, він… ну… життя в нього було зовсім не таке, як у більшості учнів Данберрі, і вчителі розуміють, що на це треба зважати. Але якщо він продовжуватиме так, як почав, то нема чого хвилюватися. Правда, йому начебто геть байдуже до того; чи любитимуть його однокласники та хлопці в команді. І, крім Роллінза, він, здається, не хоче більше дружити ні з ким:

– Я з ним побалакаю, – пообіцяв Хейзен. – Аллене, давайте сьогодні візьмемо його з собою повечеряти в місті. В готелі, де я зупинився, досить непоганий ресторан, і, може, в іншій атмосфері хлопець відчує себе трохи вільніше. А ще я хотів би почути про нього думку Керолайн. Навіть не уявляю собі, як хлопець поводитиметься в товаристві дівчат… ну… пристойніших, ніж ті,, котрих він знав досі.