Ірвін Шоу - Хліб по воді

Вони увійшли до їдальні, вже заповненої хлопцями. З того, як усі позводили очі на Керолайн, – вона вела цуценя на повідку, – Стренд зрозумів, що операція минула справді успішно. Він помітив, що Керолайн і ходити стала інакше. Коли б його спитали, як саме, то він сказав би: «гордовито».

Після обіду, за яким Хейзен сів поруч зі своїм знайомим із Вашінгтона, – той мав якесь відношення до справ з нафтою і Хейзен почав із ним жваву розмову, – Аллен відвів Леслі назад до квартири. Вона хотіла трохи поспати, поки Хейзен, Керолайн та Конрой будуть на футболі.

– Ти справді не хочеш, щоб я залишився з тобою? – спитав Аллен, дивлячись, як Леслі скидає туфлі й лягає в одне з ліжок.

– У нас ще буде багато часу, – сказала Леслі. – Боюся, вони образяться, якщо ти не підеш з ними на футбол. А я й так сьогодні надивилася на людей.

Він нахилився, поцілував її в чоло й пішов на стадіон.

На відкритих дерев'яних трибунах зібралося з тисячу глядачів, але Хейзен зайняв Алленові місце поруч із Керолайн. По другий бік від дівчини сиділи Хейзен і Конрой. Гра вже почалася, але Хейзен сказав, що цікавих моментів досі не було.

– Котрий з них Ромеро?

Стренд скинув поглядом на лаву запасних. Скраю – самотою, збоку від решти гравців, нахилившись і втупившись у свої руки, що звисали між коліньми, – сидів Ромеро. На поле він не дивився – ніби те, що там відбувалося, його не цікавило.

– Номер сорок п'ятий, – сказав Стренд.

– Господи, та він же крихітка! – мовив Хейзен. – Проти тих хлопців він здається дитиною! Над ним ніхто не хоче зле пожартувати, ви певні?

– Тренер ставиться до нього цілком серйозно.

– Той тренер, мабуть, садист! – сказав Хейзен похмуро. – Я думаю, хлопця слід застрахувати на повну суму, щоб страхова компанія оплатила потім і лікарню, і похоронні витрати.

– Тільки так ви зможете мати якусь віддачу за вкладені в нього кошти, – мовив Стренд, подумавши про чек на п'ятсот доларів у «Братів Брук» та десять доларів на кишенькові витрати щотижня.

Хейзен глянув поверх голови Керолайн на Стренда і посміхнувся, сприйнявши його слова як жарт. Однак сам Стренд не був певен, що справді хотів пожартувати.

Гра проходила безладно, метушливо. Було багато помилок, невдалих комбінацій, неточних пасів, блокованих ударів. Чоловік, який сидів позад них, – його син грав у півзахисті й двічі підряд неточно віддав пас, – раз у раз повторював: «Що ж ви хочете – перша гра в сезоні!»

Та хоч яка вийшла гра, а приємно було сидіти цієї ранньої осені на теплому осонні й спостерігати прудких хлопців, що бігали по чудовому зеленому моріжку. Тут не вибухали дикунські пристрасті, властиві професійному футболу або зустрічам між уславленими університетськими командами. Штрафні удари суддя призначав тільки за положення поза грою та коли футболісти затягували тайм-аут. А коли один гравець із команди Данберрі ненароком зіткнувся з суперником і впав, хапаючи ротом повітря, футболіст, що збив його, враз нахилився над ним і не відходив доти, доки потерпілий не встав. Керолайн, на колінах у якої крутилося цуценя, віддано вболівала за команду Данберрі й зухвало всміхалася, коли котрийсь із хлопців другої школи обертавсь і добродушно цитькав на неї.

– Ти тільки скажи, як тебе звати, залиш свій телефон, і ми з тобою поквитаємося, – сказав один з хлопців.

– А ти спитай у мого батька! – Керолайн показала пальцем на Аллена. – Він тут учителює.

Хлопець засміявся.

– Пробачте, сер, – мовив він. – Коли йтиму до їдальні, я неодмінно прихоплю олівця й папір.

Після гри дирекція влаштовувала в їдальні для учнів обох шкіл та їхніх батьків чаювання. Стренд не мав сумніву, що той хлопець справді прийде з олівцем та папером, і зловтішно уявляв собі, як дасть йому телефон Керолайн і повідомить, що через три дні вона буде уже в Арізоні.

Рахунок швидко зростав, і на кінець останньої п'ятнадцятихвилинки команда гостей вела 26:20. Запасні гравці обох команд підвелись і дружно підтримували товаришів на полі. Один Ромеро сидів незворушний, не відриваючи погляду від своїх рук. Коли пролунав свисток, повідомляючи про те, що грати лишилося дві хвилини, тренер підійшов до Ромеро й сказав йому кілька слів. Хлопець поволі, майже ліниво, підвівся, надів шолом і вибіг на поле. М'яч саме тримала на своїй половині команда гостей.

Ромеро став на лінії свого майданчика й недбало узявся в боки. Після удару гравці обох команд кинулися до м'яча, але першим його перейняв Ромеро й відразу випустив. Трибуни заревли, коли м'яч, підскакуючи, покотився до бічної лінії, а Ромеро помчав за ним. До м'яча кинувся цілий гурт червоних футболок команди гостей. Та Ромеро на величезній швидкості вхопив м'яча й раптово зупинився. Два супротивники безпорадно промчали повз нього. Втікаючи від решти, він добіг майже до лінії свого майданчика і в ту саму мить, коли його майже схопили, круто повернув і, роблячи обманні рухи, помчав до майданчика гостей. Від одного захисника хлопець вислизнув сам, ще одного вдало заблокував Роллінз, і ось Ромеро опинився біля бічної лінії, а попереду не було нікого. Червоні футболки лишилися позаду. Ромеро спокійно, наче аж зневажливо, пробіг ще ярдів десять, перетнув лінію майданчика гостей, зупинився і недбало приземлив м'яча.