Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Уперше чую, – признався Стренд. – Але Ромеро звичайно ніколи нічого не вигадує.

Якби йому довелось сперечатися з Ромеро (неприємніший клопіт годі й придумати!), він, певне, нагадав би хлопцеві, що містер Гіббон, якого той так високо ставить, мало не на кожній сторінці з пафосом уживає термін «військова мужність». Послідовністю в поглядах, зрозумів Аллен, хлопець не відзначається.

– Ви не могли б попросити його, щоб він, коли захоче наступного разу висловити думки, які можуть вивести решту хлопців із рівноваги, спершу підійшов після уроків до мене й поділився ними зі мною? – сором'язливо запитала міс Коллінз.

– Я спробую, – сказав Стренд. – Але обіцяти нічого не обіцяю. Стриманість не в його характері.

І тут Аллен раптом збагнув: Ромеро завжди шукає слухачів, хай навіть одну людину, і краще з тих, кого він недолюблює. Складалося враження, що своїми ворожими вихватками він просто дає вихід почуттям, а ще йому приємно почувати себе в чомусь сильнішим за багато старших і авторитетніших від нього людей. Якби Стрендові довелося передрікати йому кар'єру, то він сказав би: з Ромеро вийде оратор, якого має охороняти поліція, бо він доводитиме натовп до божевілля й бійок. Такі думки були не з приємних.

– А ще важко впоратися з ним через те, – провадила міс Коллінз своїм кволим, вибачливим голосом, – що він завжди розмовляє надзвичайно чемно, пересипаючи свої промови такими слівцями, як «мадам» або «дозвольте вас запитати». І підготовлений він у моєму класі найкраще. У нього фотографічна пам'ять. Щоб підтвердити якийсь свій аргумент, він може дослівно процитувати цілі абзаци з прочитаних книжок. Коли я роздала учням список рекомендованої літератури на семестр, він глянув на нього, а тоді з відразою відкинув і заявив, що більшість книжок уже прочитав, а тих, яких не читав, навіть не збирається розгортати, бо то було б тільки марнування часу. Йому не сподобалося, що в списку він не побачив Джойсового «Улісса» та Лоуренсового «Коханця леді Четтерлей». Уявляєте – і це сімнадцятирічний хлопець!

– Як то кажуть, не по літах мудрий. Або не по літах розбещений.

– Заявив, що ці дві книжки – з тих, які становлять основу сучасної літератури, і нехтувати ними означає завдавати шкоди розумовому розвитку учнів, а також заперечувати еротизм сучасної людини.

Як ви гадаєте, де він такого нахапався? – сумно запитала міс Коллінз.

– В публічних бібліотеках.

– Я б хотіла, щоб у нас був курс, розрахований на підготовленіших учнів. Я б тоді взяла його туди. Думаю, у нього неабиякі здібності. Я ніколи ще не мала в своєму класі такого учня і більш не хочу мати.

– Тримайтеся, – сказав Стренд. – З його вдачею він скоро вскочить у якусь халепу, і його виключать зі школи.

– Я про це не шкодуватиму, – промовила вчителька, і голос її на мить став рішучим.

Коли міс Коллінз, похнюпившись, пішла на урок, Стренд задоволено подумав, що принаймні в цьому семестрі він у Ромеро не викладатиме.

До обов'язків Стренда як вихователя входило один раз на два тижні перевіряти кімнати учнів і робити це тоді, коли хлопці йшли на уроки. Як він і сподівався, лад у кімнатах був неоднаковий – від охайності, властивої хіба старій панні, до гармидеру, що його можна побачити лише в дитячому манежі. Кімната на верхньому поверсі, де жили Ромеро й Роллінз, була досить чиста, але різниця між її двома половинами так упадала в око, ніби між ними стояла невидима стіна. Ліжко Роллінза було застелене яскравою, візерунчастою індіанською ковдрою, в головах лежала темно-бордова подушка з великою жовтою фетровою літерою «Ш», нашитою на накидку, – найвища відзнака, яку він здобув, граючи за шкільну футбольну команду. На його столі стояла у важкій срібній рамці кольорова фотографія сумного на вигляд чорного подружжя середнього віку, знятого біля веранди. Внизу підпис: «Від мами й тата з любов'ю». Поряд – фото гарненької, усміхненої чорної дівчини в купальнику і зроблений гарним жіночим почерком скромний напис: «На теплу згадку. Клара». На стіні висіла дуже збільшена фотографія чотирьох здоровенних хлопців із широкими усмішками па устах. Найменший із них був Роллінз. На кожному – студентські футболки з різними літерами на них. Було очевидно, що це – брати. Роллінз тримав футбольного м'яча, брат, що поруч із ним, – бейсбольну битку, а два інших – баскетбольні м'ячі, показуючи цим, що свою спортивну честь вони завоювали в різних видах. То була грізна, хоча й мирна на вигляд, четвірка, і навряд чи якийсь там сусід зважився б зачепити будь-кого з них.