Ірвін Шоу - Хліб по воді

Роллінз простяг руку. Ромеро підозріливо глянув на неї, повагався і врешті потис її.

– Ласкаво прошу, Хесусе, – сказав Роллінз. – Сподіваюся, ти любиш музику.

– Не всяку, – відповів Ромеро.

Роллінз засміявся розкотистим, добродушним басом.

– Ти хоч не займатимеш багато місця, брате, – промовив він, – Це містер Стренд добре придумав, зваживши на мої розміри й на розміри кімнати.

– Я не маю до цього ніякого відношення, – швидко сказав Стренд.

– Учнів розселяли за алфавітом. Гаразд, я залишаю вас удвох, знайомтеся собі. Згідно з розпорядком світло треба вимикати о десятій тридцять.

– Я не лягав о десятій тридцять відтоді, як мені сповнилося два роки! – кинув Ромеро.

– Я не сказав, що ви конче мусите спати. Просто світло треба вимкнути. – Стренд, в– ідчурав, шо роздратований,,] шкодував про це. – На добраніч!

Він вийшов з кімнати, але, – ступивши кілька кроків, став і прислухався. Те, що він почув, не було для нього несподіванкою.

– Що ж, чорний брате, – сказав Ромеро з підкреслено південною вимовою. – Бачу, вони тут мають окремі бараки для рабів і все, що треба для повного щастя!

Намагаючись ступати якомога тихше, Стренд спустився сходами. У себе в квартирі він подивився на пляшку віскі, що стояла в цупкому паперовому мішечку на буфетній полиці, але не відкрив її. Він відчував, що вона більше, знадобиться йому іншими вечорами.

«З мого боку було б самооманою вважати, ніби те, що я оце пишу, можна назвати щоденником. Семестр у школі тиждень як почався, а я вже щовечора почуваю себе надто стомленим і нездатний на більше, ніж переглянути конспекти уроків на наступний день та покуняти над газетою чи журналом. Першого дня, коли поз'їжджалися хлопці, тут стояв справжній бедлам. Треба було вітати батьків та матерів, а також вислуховувати їхні особливі прохання за своїх нащадків. Декотрі відводили мене вбік і казали під секретом, що за їхніми синами треба пильно стежити: один щовечора має випивати якісь ліки від малокрів'я; у того, мовляв, клопіт із руками; а той у класі засинає і, щоб він устигав на уроках і склав іспити, ставитись до нього треба особливо уважно.

А хлопці, коли я нарешті навчився відрізняти їх одного від одного, виявилися звичайними, добре вихованими молодими людьми, ввічливими й навіть трохи поблажливими до своїх батьків та матерів і зухвалими й галасливими між собою. Не думаю, що я матиму з ними труднощі в майбутньому. Ромеро й Роллінз, здається, чудово ладнають один з одним, і це, по суті, Роллінз наполіг, щоб Ромеро пішов у футбольну команду, хоч Ромеро й важить не більш як сто сорок фунтів, а Роллінз, мабуть, усі двісті десять. Першого дня на майданчику влаштували без підготовки футбольний матч. Ромеро стояв збоку і спостерігав гру. Та коли в одній команді гравець трохи розтяг на нозі зв'язки, Ромеро вмовили його замінити. Хлопець відразу ж заволодів м'ячем і приземлив його за лінією суперника. Я стежив за ним зачудовано, бо ніколи не чув, щоб він узагалі цікавився спортом. Ромеро зривався з місця, обводив блокуючих, вертався назад і вислизав із рук удвічі більших за нього хлопців. У грі від нього можна було чекати чого завгодно, як від дикого голуба в польоті. Хлопець несподівано й рвучко завертав то в один бік, то в інший, примушуючи переслідувачів безпорадно хекати позаду. «Мабуть, – пожартував я по думки,. – це саме той талант, завдяки якому він досі не потрапив до лабет Нью-Йоркської поліції!»

Того вечора Роллінз серйозно побалакав з Ромеро й повів його до тренера. А другого дня йому якось там знайшли потрібного розміру форму й зарахували його до складу команди. Хоч мені й страшно подумати, що з нього буде, коли він потрапить у справжню колотнечу, під купу отих бугаїв, але це був добрий початок. Він означав, що хлопці приймуть Ромеро як свого».

Через кілька днів після початку семестру директор прислав Стрендові записку, в якій просив зайти до нього, коли йому, Алленові, буде зручно. Стренд прийшов до кабінету Бебкока, і той приязно його привітав. Однак вигляд у директора був стурбований.

– У нас невеличкі ускладнення, – сказав Бебкок, – Із вашим Ромеро.

– Ох! – вихопилося в Стренда.

«Таки й справді – ох! – кивнув головою Бебкока Здається, хлопець не хоче ходити до нашої каплиці. – Ви, мабуть, знаєте – що ми повинні виконувати певні умови, які школа прийняла, коли їй заповіли великий фонд. Це було в шістдесяті роки, здавалося, школа от-от вилетить у трубу, і тоді надійшов той щедрий дарунок, дуже щедрий. Новий літній корпус збудовано на ті гроші. Наша бібліотека – одна з найбагатших у школах на сході. А скільки інших переваг!.. Стара дама, що заповіла нам у своїй духівниці гроші, була надзвичайно побожна, людина суворих правил, і одна з умов її духівниці полягає в тому, щоб кожен учень щодня ходив до шкільної каплиці. Додала вона й ще одну умову, а саме: до їдальні хлопці мають з'являтися в піджаках і краватках. Інші школи занедбали ці звичаї. А ми не маємо права. Мене цікавить ось що: чи зможете ви умовити Ромеро, перш ніж мені доведеться вживати проти нього офіційних заходів?