Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Він гратиме в матчах? – запитав Стренд.

Тренер знизав плечима.

– Я не маю наміру використовувати його в повну силу. Він надто малий, щоб витримати всю гру. Хтось таки знайдеться і проковтне його живцем. Тепер не те, що колись. Тепер хлопці – справжні велети, навіть у такій, як у нас, школі. Великі теж бігають досить швидко, як і малі. Принаймні малюк такого не заблокує і не зупинить. Якби мені пощастило навчити цього хлопця добре приймати м'яч, я поставив би його диспетчером. А так я ставитиму його лише в окремих іграх, коли нас зможе врятувати лише прохід із м'ячем до воріт супротивника. Коли я сказав Ромеро, що візьму його в команду, то додав жартома: «Але тобі доведеться здебільшого сидіти на лавці запасних. Я випускатиму тебе аж тоді, коли наше становище буде безнадійне!» Він мені на це тільки посміхнувся, – таке мале, а його посмішки може злякатися сержант «зелених беретів»! – і сказав: «Тренере, це якраз те, що мені треба. Я все життя ходив у безнадійних!»

– Хлопці його люблять? – Стренд вирішив, що зараз не варто казати цьому серйозному, побожному молодикові, що на лавці запасних у нього сидітиме «гот».

Тренер замислено подивився на Стренда, ніби зважував – сказати правду чи дати ухильну відповідь.

– Я розумію, у вас особливий інтерес до хлопця, – промовив він. – Він опинився тут до певної міри завдяки вам, чи не так?

– До певної міри. Він учився в моєму класі в середній школі і був неординарним учнем.

– Якби Роллінз, сусід по кімнаті, так його не захищав, то хлопцемві, мабуть, уже давно полічили б зуби. Він не любить мовчати про свої погляди, чи не так?

Стренд не стримав усмішки.

– Ви й це, бачу, помітили! – сказав він.

– Коли він біжить із м'ячем і обводить кого-небудь фінтом або коли комусь не вдається його блокувати, тоді він… як би вам сказати… просто глузує з суперника! Він має одну улюблену фразу, яка страшенно діє хлопцям на нерви: «Я гадав, джентльмени, що ви прийшли сюди грати в футбол!» Щось подібне він вичитав десь у англійській літературі й у такий спосіб протиставляє себе та Роллінза решті команди. Ви ж бо знаєте, як англійські газети повідомляють про склади крикетних команд: «Джентльмени проти гравців». Хлопці не зовсім розуміють, що воно означає, але здогадуються, що то їм не комплімент.

– У команді, крім Роллінза, є чорні хлопці?

– Цього року немає. Школа докладає всіх зусиль, щоб дістати чорних учнів, але майже намарне. Боюся, що за довгі роки школа здобула собі славу оплоту БАСПу, й треба буде багато часу, аби ця думка про неї змінилася. Крім Роллінза, в школі, здається, всього четверо чорних, але жоден з них у футбол не грає. Торік у нас був чорний учитель. Викладав історію мистецтв, його любили, але він ніколи не почував себе тут як дома. Та й рівень його викладання для підготовчої школи був надто високий. Тепер він у Бостонському університеті. Самих добрих намірів не завжди досить, чи не так? – Цей кремезний, здоровий молодик, чиї запити в житті через його професію мали б бути, як на думку Стренда, досить обмежені, – пробігти з м'ячем десять ярдів по полю й віддати пас, – говорив на диво розважливо.

Ромеро збивав з пантелику не тільки футбольного тренера. Якось після обіду, коли Стренд вийшов із головного корпусу, до нього підійшла молода вчителька з англійської кафедри – тиха жінка, на прізвище Коллінз, що викладала в класі Ромеро англійську й американську літератури. Вчителька запитала, чи не могла б вона поговорити з ним кілька хвилин про хлопця. Вона також знала, що той потрапив до Данберрі завдяки Стрендові. І Аллен не завдавав собі клопоту спростовувати це твердження й пояснювати кожному роль у цій справі Хейзена. Якби Хейзен захотів приписати собі честь чи заслужити ганьбу за перебування Ромеро в школі, він чудово міг би обійтися й без допомоги Стренда.

– Ви вчили його в Нью-Йорку, так? – запитала вчителька, йдучи поруч із ним.

– Якщо взагалі хтось може твердити, ніби він учив цього хлопця, – відповів Стренд.

Вона всміхнулася.

– Я, здається, розумію, що ви хочете сказати. Ви мали з ним на уроках клопіт?

– Я вам так скажу, – почав Стренд, намагаючись говорити якомога розважливіше, – думки, які він висловлював, не завжди збігалися з думками визнаних авторитетів.

– Переміна школи не змінила його звичок, – сказала міс Коллінз. – Він уже весь мій клас втяг у суперечку!

– О господи! – зітхнув Стренд. – Про що?

– Перша книжка, яку ми обговорювали, була «Червоний знак доблесті» Стівена Крейна, – сказала міс Коллінз. – Книжка не важка для переказу, в неї простий, гарний стиль. Вона готує грунт для сприйняття всіх жанрів американської літератури. Коли я попросила учнів висловитися про книжку, Ромеро сидів мовчки, поки два чи три хлопці не розповіли, за що їм подобається книжка. Потім підніс руку, встав і дуже ввічливо мовив: «Вибачте, мадам, але все де – полоскання мізків!» А тоді виголосив ділу промову. Він заявив: «Не має значення, що саме хотів сказати автор. Висновок із його книжки випливає такий: ти ніколи не станеш людиною, якщо втікатимеш, і ствердиш себе аж тоді, коли не відступиш і битимешся до кінця, хай навіть знатимеш, що тобі розвалять голову. І поки люди захоплюватимуться такими книжками, молодь із піснями маршируватиме на війну шукати собі там погибелі. Не знаю, – сказав він, – як інші хлопці, але якби я все життя не втікав, то сьогодні – голову даю собі відрубати – я тут на уроці не сидів би. Втеча – це, мовляв, природний наслідок страху, а така писанина, як ото «Червоний знак доблесті» – просто брехня, яку старі діди плетуть для того, щоб молодь своєю охотою йшла на смерть. У мене, – каже, – є дядько, його нагородили у В'єтнамі за те, що він не покинув у засідці кулемета й дав своєму взводу відійти. Тепер дядько на все життя прикутий до інвалідної коляски, а медаль свою викинув на смітник». – Міс Коллінз, жінка бліда і сором'язлива, аж головою похитала, пригадавши той випадок у класі. – Я просто не могла нічого вдіяти з хлопцем! – сумно сказала вона. – Він примусив усіх нас відчути себе неосвіченими віслюками. Гадаєте, він справді має дядька, якого поранило у В'єтнамі?