Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Я спробую, – відповів Стренд.

– Ви самі мали змогу переконатися, що богослужіння в нас відбувається, по суті, з урахуванням усіх віросповідань. Просто як ліки для душі. В нас учиться чимало католиків та євреїв, і вони, здається, не мають зі шкільними правилами ніяких труднощів. Ви можете розповісти про це Ромеро.

– Неодмінно, – сказав Стренд. – Мені дуже прикро, що він завдає вам стільки клопоту!

– До кінця семестру клопоту буде ще більше. І не тільки з Ромеро, – промовив Бебкок.

Після уроків Стренд викликав Ромеро до себе, переказав розмову з директором і виклав усі аргументи Бебкока. Ромеро слухав мовчки, потім похитав головою.

– Мені немає діла до євреїв і всяких там католиків! – заявив він. – Я сам собі католик.

– Коли ти востаннє ходив до церкви? – поцікавився Стренд.

Ромеро ошкірив зуби.

– Коли мене хрестили! Я в бога не вірую. Якщо мені доведеться робити вибір – або ходити до каплиці, або покинути школу, – то я йду збирати речі.

– Ти справді хочеш, щоб я переказав твої слова містерові Беб– коку?

– Переказуйте.

– Можеш іти, – мовив Стренд.

Коли другого дня Стренд переказав директорові розмову з хлопцем, той тільки зітхнув. Бебкок, як уже помітив Стренд, любив зітхати.

– Гаразд, – кивнув він головою, – якщо ніхто не здійме навколо цього бучі, думаю, якось переживемо.

– У мене ще одне, – сказав Стренд. – Щодо моєї дружини. В середу і до десятої в четвер у неї уроків немає. Як, по-вашому, це не буде нахабство, якщо щосереди вона їздитиме до Нью-Йорка? Вона має там кількох учнів і не хотіла б їх утрачати.

– Я все розумію, – відповів Бебкок. – Звичайно.

Стренд вийшов з кабінету Бебкока, думаючи про нього як про порядного й розумного чоловіка з гнучкими поглядами. Навчальний рік ще тільки почався, а Стренд уже відчув, як легко і спокійно працює вся школа і як без особливого примусу підтримується дисципліна. Взаємини між учителями та учнями були невимушені, товариські, і це створювало сприятливу атмосферу для викладання й навчання. І Стренд знову сповнився великих сподівань – як колись давно, на початку свого вчителювання.

– Твоє щастя, що містер Бебкок такий добрий чоловік, – сказав Стренд Ромеро на другий день. Він дав хлопцеві цілу ніч похвилюватися, перш ніж повідомив про директорове рішення. – Він згоден тебе терпіти. Тільки нікому про це не кажи! Напиши йому записку й подякуй.

– А ви його не спитали, чи сам він у бога вірить?

– Не спокушай долі, юначе! – відрубав Стренд.

Ромеро дістав з кишені й розгорнув аркушик паперу.

– Отут вам треба підписатися, містере Стренд. Це дозвіл від матері на те, що мені можна грати у футбол. Я одержав його сьогодні.

Стренд подивився на папір. То була віддрукована на машинці форма, де мав стояти підпис батька або матері, а також вихователя, який засвідчував би їхній підпис. Там, де було місце для підпису батька чи матері, хтось недбало поставив олівцем хрестик. Коли Стренд підвів очі від хрестика, він зустрів погляд Ромеро – зухвалий, відвертий, похмурий погляд, який завжди дратував Аллена. І все ж таки цей хрестик – свідчення того, що протягом одного покоління відбувся перехід від неписьменної матері до підлітка, який палко сперечається про трактат Едварда Гіббона, – змусив Стренда змінити свою думку про систему народних шкіл в Америці на краще.

Як і належало, Стренд віддав підписану форму футбольному тренерові, містерові Джонсону. То був серйозний, відданий спорту молодик, який перед кожною грою молився в роздягальні, просячи в бога не перемоги, а щоб гравці обох команд залишилися неушкоджені. Взявши форму й побачивши хрестика, Джонсон звів брови.

– Сподіваюся, це має законну силу, – промовив він.

– Думаю, що так, – відповів Стренд.

– Принаймні малий розуміє сигнали гравців, – сказав тренер. І, всміхнувшись, додав: – Хоч і рідко їх виконує. Він доводить хлопців до нестями. Вони ніколи не знають, що він зробить у наступну мить, йому кажуть бігти на край, а він раптом повертається й біжить на центр або ж у протилежний кінець поля. Він усе робить навпаки, і я кричу на нього несвоїм голосом, та це мало допомагає. Хоч на нього важко й розгніватись. З його зростом треба бути відчайдухом, щоб просто вийти на поле й грати. А в нього здебільшого все виходить! Раптом як відірветься від усіх – і полетів! Вихор, та й годі. Не хлопець, а в'юн. Ніхто не може його втримати. Так, наче він утікає від зграї лінчувателів. Мені здається, Ромеро зовсім не обходить – виграє його команда чи програє, йому просто хочеться всім показати, що він – невловний. Я вам так скажу, містере Стренд: я сам багато грав у футбол і тренував хлопців, але такого, як цей, ще не бачив. Він не спортсмен, ні, – він якийсь дикий звір. Це однаково, що мати в команді дикого кота!