Ірвін Шоу - Хліб по воді

Стренд пішов до загальної кімнати з радіоприймачем, телевізором та кількома шафами, де на полицях як попало стояли книжки. Він заходився давати їм лад і раптом збагнув, що шукає примірник «Занепаду й загибелі Римської імперії»! Якщо йому з Ромеро доведеться сперечатися цілий рік, то читати Гіббона слід почати вже тепер і дуже уважно. Але на літеру «Г» він знайшов тільки «В серці Африки» Джона Гантера та «Суспільство добробуту» Джона Кеннета Голбрейта. Для суперечок із Ромеро такі книжки йому не знадобляться, Аллен це добре знав. Він уявив собі, який би вибухнув регіт, коли б хлопець, чию матір утримує держава, взяв до рук книжку Голбрейта! Стренд забрав її з полиці, відніс до себе на квартиру й поклав у спальні на стіл. Якби на очі йому трапилися «Завоювання Мексіки» та «Завоювання Перу», – хоч ці дві книжки були його найулюбленіші, – він теж забрав би їх із полиць як ще одну поживу для обурення і в'їдливих зауважень Ромеро.

Аллен знав, що цього дня о восьмій ранку Керолайн має з'явитись до доктора Лейярда, перш ніж той піде на операції. І хоч він не сподівався довідатися щось важливе про стан Керолайн, однак вирішив подзвонити додому, признавшися собі, що йому кортить почути не так новини про дочку, як голос Леслі. Набираючи номер, Аллен сказав собі, що дзвонити до Нью-Йорка треба рідше. З його платнею міжміські телефонні розмови були надмірною розкішшю.

Трубку взяла Керолайн.

– Ой, татуню, я така рада, що ти подзвонив! Доктор Лейярд просто чудодій! Він оглянув мій ніс, зробив кілька рентгенівських знімків, і сказав, що за тиждень я зніму пов'язку й знову матиму людський вигляд. Мама каже, що перед від'їздом на захід у нас буде кілька днів і ми провідаємо тебе. Правда, здорово?!

– Спасибі твоєму чудодієві, – промовив Стренд. – Твої відвідини будуть для мене святом. А коли їхатимеш сюди, надягни свою найдовшу і найстрашнішу сукню. Від завтра тут буде чотириста хлопців!

Керолайн захихотіла.

– О, я не думаю, що буду аж така сліпуча! А якщо й буду, хіба це погано?

– Ні, – відповів Аллен. – А тепер дай мені поговорити з мамою..

Леслі теж мала веселий голос.

– Керолайн тобі про все розповіла, – сказала вона. – Правда ж, чудово? А як там ти?

– Кращого годі й сподіватися! Люди приємні. Правда, наш будинок схожий на старий сарай, але жіночі руки зроблять з нього палац. І ти – саме та жінка, чиї руки тут потрібні.

– На все свій час, – задоволено мовила Леслі, – Може, тобі щось привезти, як їхатимемо до тебе?

– Тільки наше ліжко!

– Ні, ти невиправний! – вигукнула вона, ще більш задоволена. – До речі, кілька хвилин тому сюди приходив по одяг твій юний приятель Ромеро. Сказав, що хоче поїхати до школи сьогодні, а не завтра. Просто рветься вчитись! Гадаю, ти несправедливий до цього хлопця. Манери в нього чудові.

– Він просто чудовий актор! А що думає про нього Керолайн?

– Керолайн його не бачила. Ти ж знаєш, яка вона тепер. Почула дзвінок біля дверей і відразу замкнулась у себе в кімнаті. Він запитав, чи можна йому переодягтись у ванній, а коли вийшов, то мав по-своєму дуже симпатичний вигляд! Він звернувся до мене з дивним проханням. Залишив у ванній старий одяг і попросив мене – спалити його!

– Якщо він був одягнений так, як завжди, то це не дуже й дивно. Та годі про нього. Як ти?

– Чудово! – Леслі мовби завагалася. – Хочу тобі признатися: На тому тижні подзвонила місіс Ферріс – ти її знаєш, вона директриса в школі, де вчилася Керолайн, – і запросила мене раз на тиждень приїздити й давати приватні уроки учням. Сказала, що я. зможу користуватися музичним класом. Учнів буде не багато. Я залишу тільки найкращих.

– А чому ти сказала, що хочеш признатися?

– Бо досі я тобі про де не казала. В тебе, мабуть, було досить і свого клопоту.

– І ти хочеш туди їздити?

Леслі знов завагалася.

– Так, – сказала вона нарешті, – Гадаєш, у Данберрі будуть проти?

– Я певен, що це можна буде врахувати в твоєму розкладі. Сьогодні я запитаю.

– Любий, не треба, якщо це дуже складно!

– Зовсім не складно.

– Це означатиме, що одну ніч мені доведеться десь ночувати в Нью-Йорку.

– Думаю, одну ніч я переживу!

– Ти там на роботі не дуже хвилюєшся?

– Я тут нічого не роблю. Вчора був разом з усіма вчителями на чаюванні. А хлопці приїздять аж завтра. Я вже познайомився з одним здоровенним футболістом, який напросився занести нам піаніно. Я певен, нам тут сподобається, – сказав – Аллен зі щирістю, на яку тільки був здатний.